Культура спілкування

27.02.2011

Якою людину вперше побачив

 – такою вона запам’ятається назавжди

Народна мудрість

            Можливо, читач очікує почути речі, котрі стосуватимуться питань нормативної лексики, емоційної поведінки спілкування, словникового запасу. І частково ви це отримаєте. Але все ж свою увагу з акцентую на кількох житейських прикладах, через які й висвітлю порушене питання.

            Не так давно мені на очі трапилася історія: “Один ребёнок лет десяти вошел в кафе и сел за столик. Официантка подошла к нему. - Сколько стоит шоколадное мороженое с орешками? – спросил мальчик. - Пятьдесят центов, - ответила женщина. Мальчик вытащил руку из кармана и пересчитал монетки. - Сколько стоит простое мороженое, без ничего? – спросил ребёнок. Некоторые посетители ожидали за столиками, официантка начала выражать недовольство: - Двадцать пять центов, - бросила коротко в ответ. Мальчик опять пересчитал монетки. - Хочу простое мороженое, - решил он. Официантка принесла мороженое, бросила на стол счёт и удалилась. Ребёнок закончил есть мороженое, оплатил в кассе счёт и ушел. Когда официантка вернулась убирать стол, у неё стал комок в горле, когда она увидела, что рядом с
пустой вазочкой лежали аккуратно сложенные монетки, двадцать пять центов – её чаевые. Никогда не делай выводов о человеке, пока не узнаешь причины его поступков”.

            Ось і маємо перший момент для обговорення. У культурі нашого спілкування непоодиноко відсутній момент стриманости. Чимось роздратовані, надміру збуджені ми починаємо некритично дивитися на світ та ситуації в ньому. В даному випадкові дитина, а там може пенсіонер, підлеглий непоодиноко потрапляють під “гарячу руку”. Унікальність наведеного прикладу в тому, що саме дитина є образом стриманости, а отже й культури спілкування. Існує таке поняття – покора перед обставинами. Зовсім не варто плутати із рабською покорою. Тож покора спілкування виражається найперше у тому, що ми адекватно сприймаємо реальність. Як правило, в цьому мають труднощі особи з надмірною емоційністю. Пригадую викладача біології у технікумі, де я навчався свого часу – Кошельник Тетяну Мусіївну. Достатньо розумна, знаюча свій предмет жінка, але багато в чому нагадує офіціантку, щоправда без останнього вчинку (висновку про хлопчика). Ледь не кожне заняття пані Кошельник була переповнена емоцій, що нас – студентів – зовсім не тішило. Подібна у цій подобі також була викладач виразного читання педагогічного вузу – Радько Ганна Іванівна. На прикладі цих осіб зробив висновок, що є тип людей, які просто не чують інших. Можливо тому, що інші не є авторитетом, а отже перші мають пожиттєву завищену самооцінку. Безумовно, що культура спілкування є двосторонньою, а отже є ті, з ким відповідно спілкуються надміру емоційні особи, типу офіціантки. Знову беремо приклад покірливого хлопчика. Він цілком міг огризнутися у відповідь чи ж то просто не лишити чайових. Тим не менше, акцент ставимо саме на діях, а не словах малюка. Сенс бешеній мавпі тлумачити, що банан ліпше чистити перед вживанням – його просто варто дати мавпі. Вона утихомириться. І це зовсім не буде догоджанням і навіть не якимось перевихованням. Це просто буде приклад того, а як можна іще поводити себе у спільноті. Це буде приклад культури спілкування.

Дозволю собі ще раз повернутися до постаті панні Ганни Радько. Її пари були балаканиною ні про що, тому я відвідав лише одне заняття. Але залік таки варто було здавати в індивідуальному порядкові. Наша зустріч відбулася однієї з п’ятниць, коли всі нормальні студенти поїхали додому. Тож ми були сам на сам і спершу 1,5 год я вислуховував, немов повний дурень, що собою представляє предмет “Виразне читання”. Нарешті я зважився на питання, на котре викладач вагалася дати мені дозвіл. Я спитав: “Далеко не кожній людині дано хист до виразного читання. Поза тим, священнослужителі проголошують чудові проповіді, не вивчаючи для того подібного предмету. Чому ви мене вимагаєте знати так, як ви собі це надумали?” Наша розмова тривала ще з пару годин, але вже про монастирі, за чим я отримав свій залік. Цю ситуацію я навів для переконання того, що культурою спілкування можна таки чимало змінити.

Другий момент для обговорення стосуватиметься моєї життєвої ситуації, а саме знайомства кілька років тому з однією юною продавцем мобільних. Першою моєю характеристикою її було слово – розумна. Коли чуємо це слово, то перш за все маємо асоціації з науками, медалями у школі, вузівською освітою з червоним дипломом, начитаністю, комунікабельністю. Але насправді у даному випадку все не так. Розум людини – це її внутрішній світ, який може бути зовсім не дипломований. Справді розумна людина поводить себе у певних рамках у відповідній ситуації. Тобто, це може бути цілком енергійна, весела по життю особа, але якщо вона потрапляє в офіційні умови, то стримує свою житейську  “безпардонність”. Акторка Джулія Робертс непоодиноко грає роль подібної особи, де варто уміти самого себе тримати у руках. Це справді найперше виявляється у словесності. Особисто я з цим маю певні проблеми. Як каже моя Мама: “Ляпнув, де не треба”. Тобто, “з пісні слів не викинеш”, але потрібно знати де і яку пісню співати.  Інколи мені хочеться просто розрядити ситуацію, бо буває занудно, але нажаль це не завжди розуміють. Ось на останній сесії у Харкові говорили з отцем Станіславом про 10 дів, які чекали молодого. У 5-ох молодих згас вогонь і доки вони ходили за оливою, то прийшов молодий і забрав лише решту 5. Я зробив висновок: “Протупили”. Наче нічого страшного, але така лексика не вписується у стіни колеґії. Щодо знайомої продавщиці, то розум її був у манері культурного спілкування зі мною: уважність, роз’яснення, обслуговування, повага. Можна сказати, що у неї така робота, але вона її таки виконала достойно, якісно і на високому рівні. Тож другим важливим компонентом у культурі спілкування я б назвав присутність розуміння того, в якому оточенні ти перебуваєш.

Зачитуюся Коельо і для цієї теми знайшов у нього два цікавих моменти. Уявимо собі, що світ – це об’єктив, а наше життя – купа кадрів. Є люди, які буквально люблять фотографуватися. Мова не про моделей. Певно кожен може пригадати з числа своїх знайомих кілька людей, які просто люблять сунутися в об’єктив з підтекстом “я – зірка”. Може й зірка, але яка вже потухла. То ж із чим ми ліземо у життєвий об’єктив? Не більше, а ніж з власним “я”. Підсвідомо ми прагнемо лишити слід у житті, яскравий образ в історії, але лишаємо тільки власні морди на всі 32. І це теж культура спілкування. Ми часто хочемо бути там, де зовсім не повинні бути. А хто ж буде стояти мовчки? Кудись присунувшись, мелемо таке своїм язиком, що “ні в тин, ні у ворота”. Людина забуває про своє місце. Багато хто, особливо у молодому віці, має потребу зробити щось грандіозне, глобальне, щось довести громаді. Але різко розчаровується. В чому проблема? Бо сама особа іще не достатньо розвинулася. Якщо ти маєш намір комусь щось довести, то попрацюй над собою, само удоскональся, максимально розвинься і не спиняючись у цім просто скажи: “Люди, ось я є такий. Можливо, вам потрібна моя допомога?” Обов’язково знайдуться ті, хто відреагує. І тоді не ти лізтимеш у кадр, а тебе схочуть сфотографувати, як вартісного достойника. Але маємо іще один момент – з ким ми фотографуємося?

Коельо наводить приклад із 20-ма доларами, з якими роблять все: мнуть, топчуть, але постійно є ті, хто непроти задарма отримати 20 зелених. Суть – цінності лишаються незмінними попри зовнішні ознаки. Що ж маємо з людьми та культурою спілкування з ними? Буває так, що ходиш з кимось в один дитячий садок, до школи, на гурток, разом вчитеся у вузі, гуляєте весілля одне одного, стаєте кумами. Весь цей час фотографуєтеся пліч-о-пліч, але якась незначна обставина здатна все змінити. Сварка, заздрість, гнів провокують антипатію і вже 20 доларів різко стає 1 доларом. Інфляція стосунків. Ми дозволяємо собі дуже різко і у максимально короткий час міняти цінности культури спілкування. Дуже легко викинути непотріб з квартири – так само легко викинути людину з життя. Але хороший господар береться ладити поламану настільну лампу, а хороший друг робить все для відновлення стосунків, щоби знову бути в одному кадрі на світлині. Отже, щоб не трапилося, але маємо таки дорожити цінністю культури спілкування.

Достатньо довгі роздуми, які ви змусили самі себе прочитати. Я дякую кожному, хто осилив і рядки, адже так хочеться, щоби всі ми були стримані, мов малюк; розумні у відповідних ситуаціях; не забували про своє місце, щоби зайняти правильну позицію для спільного фото!