teatr.jpg

Час збирати каміння…

29.12.2014

Гортаю сторінки життя. Саме сторінки. Нині мало хто пише щоденники, як загалом й раніше. Як казав мені вчитель латинської: «Для щоденника потрібен час, але й матеріал для написання». Чому людям немає часто що сказати чи то написати? Мені здається, що причина криється у поверхнєвості. Щоб написати, сперш слід прожити, вникнути, заглибитися, пройнятися. А того немає…

            Перші кроки у цей рік робив в абсолютному стані пригнічення. Атмосфера довкола мало чим радувала, як і донині. Масово розкидали каміння…

            Рятунком став вечір «Відтінки любови». Репетирували у залі аграрно-юридичного коледжу з учасниками: Антоном Цедиком, Олександрою Волаковою, Андрієм Гайдученком, Альоною Полтавець, Юрієм Жнецем та Мариною Дігтяр. Марія Міроєвська люб’язно погодилася на роль ведучої. Потішила мене постановка, адже в той час особливо гостро стояло питання у факторові любови на тлі подій.

            Естафету любови продовжили усілякі марафони та заходи до 200-ліття Шевченка. Свою виставу «Художник» я так і не спромігся втілити у життя – не було відповідного каміння. Зате порадували «Полтавські балаболки» та «І по всьому» своєю активністю та участю у Польському театральному фестивалі.

            Вже якоюсь мірою традиційно свій день народження святкував театральним колом на тлі вечора гуманізму «Людей просто варто любити». Не можу назвати себе людиною, зацикленою на подарунках чи словах привітання, але мене особливо порадувала увага та скромний дарунок Богдана Колесника. Це був один-єдиний, але все ж камінь підтримки та допомоги. Дякую!... Ще дебютували дуетом Марина Дігтяр та Альона Полтавець, завітали до нас мої куми Голуби зі своєю незабутньою ляльковою постановкою, активно та яскраво привітали мене «Полтавські балаболки»,  і вчергове ведучою була Марія Міроєвська.

            Понад 100 днів мандрів багато мені відкривали, спонукали до переосмислення, пошуків потрібних каменів та мотиву їх складання докупи. Було чимало знайомств, побаченого, прочитаного, відчутого та пережитого. Були дні голоду і були дні розкоші…

            6 вересня стартував новий театральний робочий сезон одразу трьома постановками: «Зозуля кувала», «Заборонена любов», «Стежка на той світ». Всі постановки були втілені на сцені у падолистову пору, що завершилося театралізованою презентацією книги Алони Полтавець.

            Паралельно відбулася співпраця з «Новим Акрополем» й проект вузами, школами Вінничини та колоніями Полтавщини «Людей просто варто любити».

            Врешті доля привела нас на Соборний майдан до Ганни Киященко, де розпочався новий етап життя нашого театру, фундаментом чого стала вистава «Века любви. Века страданий».  Соборний – це єдність кінцевого результату, себто любови. В країні стає дедалі тяжче: люди все більше озлоблюються, скупіють, черствіють, холонуть. Але радує, що на моєму життєвому шляху стрічаються саме такі як Ігор Лотиш – чудовий фотограф, художник, кум; Світлана Долженко – розуміюча та співпереживаючи наставниця; Марія Міроєвська – непоодинокий порятунок наших театральних проектів, а найперше мене; Євген Тонконог – нова і багато у чому скромна людина в нашому колі, але в той же час лідер у справах допомоги ледь не у всьому; Сашенька Волакова – мій незамінний будівничий у становленні муру любови.

            Є каміння, є і люди з котрими та за допомогою котрих ідемо в рік 2015, несучи спільними зусиллями ще один камінь з обнадійливою назвою «Інсайт», але це вже будуть нові сторінки…

 

 

29/XII/14р. Б. (Пр. Аггея)