Мелодія душі
11.12.2013
Хто між вами хоче бути великим,
нехай буде вам слугою.
І хто між вами хоче бути першим,
хай буде для всіх рабом.
(Мр. 10: 43-44)
За вікном останні жовтневі дні, котрі хмарним сірим небом та трепетом одинокого листя на деревах манять у світ спогадів, думок…
Пригадую свою першу коротеньку роль у образі царя Соломона на сцені полтавського МБК у 2007 році, що дало мені перемогу у конкурсі «Світ моїх надій»…
Пригадую постановку та гру вистави «Портрет» за мотивами повісті М. Гоголя 2008 року, творчий вечір 2011року… Усе те було неабияк складно, подекуди незбагненно та невідомо. Але особлива складність була і лишається у тому, що доводиться працювати з людьми – їхніми характерами, темпераментами, переконаннями та цінностями. І це зовсім не той випадок, коли просто віддаєш армійські накази і вимагаєш їх чіткого виконання, адже специфіка театру криється у гармонії, котру можна назвати мелодією душ акторів та режисера.
Є нота «до», яка інформує щось, розкриває світ театру. Для мене цією нотою стала Світлана Долженко.
Є нота «ре», яка формує чітку ідею та гуртує. Вважав за свій обов’язок згуртувати людей у колектив, котрий отримав назву «Anastasis» і стартував з психологічною драмою «Счастье мое…».
Є нота «мі», котра розставляє всі крапки над «і». У світі театру такою людиною є режисер, на що погодилася Каріна Алієва-Голуб – актор приватного лялькового театру «Белый волшебник» з Дніпропетровська.
Є нота «фа», завдання котрої створити красу видимого, тобто забезпечити художнє оформлення сцени, за що взявся директор приватного лялькового театру «Белый волшебник» з Дніпропетровська Віталій Голуб.
Є нота «соль» - куди ж без солі. Страва без солі – уже не страва. Це важливий елемент, без якого нікуди не можливо рухатися. Це потрібна складова. Це Олександра Волакова, про яку можна говорити багато, хоча уже й багато сказано в моїх попередніх матеріалах, книгах. Це людина, з якою варто іти вперед, ділячи радощі та прикрощі.
Є нота «ля» – весела нота, позитивна нота. Чимось ця нота нагадує дитинство. Коли не знаєш слова пісні, то просто повторюєш у тональності: ля-ля-ля, ля-ля-ля. І від радісно на душі. Щойно прокидається Віктор Бражник, як уже всім стає весело від його жартів, анекдотів.
Є нота «сі» - заключна, надійна, міцна. Нота, котра дарує впевненість та спокій. Нота, котрій вірять. Та нота властива душі Юрія Жнеця – нашому помічникові із реквізитом за кулісами у процесі виступу.
Таким собі нотним спектром ми вирушили 24 жовтня у Прилуки на Всеукраїнський відкритий театральний фестиваль театрального мистецтва «На крилах Мельпомени». Дуже гарно нас вітали, представляли журі та учасників фестивалю. І вже першої днини ми переглядали виступи представників з Вінниці. Вражаючою була гра молодого парубка, котрий представив драматичну моно виставу «Суфлер» за Василем Стусом про долю актора та й не лише актора. Особисто мені було цікаво бачити акторську майстерність виконавця та слухати глибокий зміст мовленого. Це був номер, у якому можна було почути всю гармонію нот і навіть більше.
Наступного дня конкурсувалися лялькарі «Белый волшебник» з виставою «Плутни и проказы хитрого Лисенка». Зала повнилася глядачів, котрі весело реагували на сценічне дійство професіоналів. Цього ж дня конкурсувалися і ми. Для мене гра стала певним випробуванням, яке ми все ж пережили. Але наша мелодія так і не змогла торкнути сердець глядача, адже ми забули про «дієзи» та «бемолі» - емоції. У свій час вони зіграли свою негативну роль, котра дала імпульс мелодії, елементарно заглушивши її. В обговоренні з журі щодо нашого виступу лунали цілком виправданні зауваги, підстави котрих були відомі лише нам трьом: Віктору, Саші та мені. Поза тим нам дали титул «пахарі», за котрим стояло захоплення в очах журі.
Чудовий туманний вечір того дня я вирішив провести у тихій «Венеціанській» кав’ярні думаючи про «дієзи» та «бемолі»…
Третій фестивальний день виявився вкрай різноманітним. Спершу ми мали коротку бесіду із членами журі про режисуру вистав. І вже невдовзі переглядали виступ наступних конкурсантів з Полтави, котрі представили тему голодомору – достатньо сильно і тему дитячого бачення щастя – краще б не показували. Трохи повеселили нас гості з Чернігова виставою «Всі миші люблять сир» – така собі історія про мишачих Ромео та Джульєтту. Тему одухотворених тварин продовжили ще одні чернігівчани трагікомедією «Дуже проста історія», сюжет якої тягнула єдина вдала Свиня та п’яний батько, а всю решту актори просто вдало запороли. Їхній «подвиг» повторили місцеві актори епізодом новорічної казки.
Останнього театрального дня музика таки зазвучала завдяки гостям із Конотопу та їхній «Дорогій Памелі» – чудова історія про жінку-простачку, котра ладна виправдати найбільший гріх аби лишень донести людям, що любов здатна на всепрощення. Правду кажучи, тяжко мені було переглядати виставу, адже так часто я ловив себе на думці, що у мені практично нічого не має із усього того світла й тепла, котре властиве головній героїні. А її молитви до Бога взагалі викликали у мене сльози. Отут я для себе з’ясував принципово нову річ: можна ламати голову над відсутністю мелодії, над точністю звучання ноти, над «дієзами» та «бемолями», але головне – збагнути, чи наявний взагалі слух, тобто душа, жива душа?...
Моя прилуцька земля прийняла нас добре. Фестиваль тривав довго й водночас миттєво промайнули 4 дні. Було весело і сумно, цікаво й нудно, одиноко та…
Справді, обраній справі та іншим людям у ній просто варто служити, даючи все, на що здатен. А здатність творити мелодію душі є – просто її слід угледіти, дати їй життя…
28.10.13 р. Б. Прп. Євфимія
(Полтава)