Йо Те Амо, або Заборонена любов
(на прохання читачів)
05.03.2011
Євгенії Головчук присвячую…
Він щосили стукав у двері, вірячи, що кожної наступної хвилини вони відчиняться і його запросять ввійти. Але цього так і не сталося, попри те, що у квартирі було троє, які просто нерухомо себе поводили. Один дивився телевізор, інший сидів перед комп’ютером, а третій лежав під простирадлом, усе ще не прокинувшись. Тим часом стукіт у двері припинився – певно, надію було втрачено. Мала б настати тиша, але дві речі стали на перешкоді цьому: монотонний стукіт годинника, який вказував одинадцяту дня, та шум вирування думок, які роїлися постійно у його голові. Щоправда, другого не помічав більше ніхто, та й нікому було, адже у кімнаті були ще папуга та кіт, яким не було ніякого діла до нього. Йому було навіть якось дивно, що кіт не нявчав, просячи їсти, що папуга не цвірінчав, воліючи літати. Можливо, тварини таки знали думки господаря, тому й мовчали, боячись порушити їх своїм відволіканням. Це дозволило йому спокійно зануритись у світ спогадів, куди він часто полюбляв мандрувати, адже на це були свої вагомі причини – знайомство із нею.
Так склалося, що доля закинула його два роки тому до древнього Львова. Їхав він туди 17-годинним потягом, аби, у ролі семінариста, відвідати один зі старовинних храмів Святих Апостолів Петра і Павла. Правду кажучи, уся ота вишукана позолочена оздоба його зовсім не вабила, адже у цьому він не вбачав жодної духовності, яка має бути присутньою у Домі Божому. Тому хлопець вирішив просто помолитися перед образом Апостола Петра. Зі стіни на хлопця дивився лик святого у повний зріст, який був зодягнений у темно-синю хітонію та гіматій охристого кольору. В лівій руці, яку Апостол притис до грудей, він тримав Святе Письмо, а у опущеній правій висіла зв’язка ключів, як відомо, від раю. Бачачи це полотно, хлопець сам собі розмірковував: “Чи відчинить для мене Апостол Павло браму від Небес? Чи вартий я буду того, аби ступити на Божественну площину? Чи заслуговую я відчути тепло Господнє?”
Тим часом неподалік, якраз навпроти образу Апостола Петра, стояла жінка, скоріше дівчина, яка теж собі міркувала. Споглядаючи святого у зеленому хітоні та червоному гіматію, який обіруч тримає перед собою Біблію, а правою ногою наступає на меч, вона задала сама собі питання: “Що ж обрати життєвим дороговказом: надійний, але жорсткий меч чи то правдиве, але не завжди почуте слово?” Ні вона, ні він не знали самостійно відповіді на свої питання, як і того, що їм приготували Небеса. Але не гаятимемо часу і рушимо далі. Помолившись образам, він підійшов до крамниці придбати щойно видану книгу про історію храму, після чого попрямував до виходу. А вона в ту пору поставила іще кілька свічок перед образом Богоматері і теж рушила до виходу. Саме там доля вперше й звела їх.
– Прошу, проходьте, – запропонував він їй першою вийти.
– Дякую, – усміхаючись, відповіла вона і вийшла із храму.
– Ви часто ходите сюди? – поцікавився він уже на вулиці.
– Ні. Я не місцева. А ви? – не меншу цікавість виявила
вона.
– Я вперше тут і, може, востаннє.
– Ніколи ні у чому не зарікайтесь, адже з нами відбувається те, у що ми віримо. Якщо ви вірите у черговий приїзд сюди, то обов’язково потрапите.
– Знаєте, нічим не можу вам заперечити. Ви цілком праві.
– Я завжди така, – усміхаючись додала вона.
– Але скромності у вас трішки не вистачає, – зауважив він.
– Інколи це не зашкодить. Давайте ліпше знайомитись.
– Ви впевнені у цьому?
– На всі сто, адже думка актуальна лише у момент своєї появи на світ. Зараз у мене виникло бажання познайомитись із вами, бо якось треба згаяти решту часу до вечірнього потяга. От і поспілкуюся із вами.
– Яка ви безпосередня, але мені це подобається. Люди мають завжди говорити те, що у них на душі, бо частіше чуємо нещирість, якою задовольняємо себе.
– То будемо знайомитись? – наполягала вона.
– Якщо ви бажаєте, то звісно, що так, адже чого хоче жінка – того хоче Бог.
– Це ви вже занадто, адже мені далеко до Бога, хоча… Мене звати Амо, – якось швидко та неочікувано видала вона, від чого він не зрозумів імені.
– Перепрошую, як?
– Амо, – якось загадково і притишено повторила вона, що огорнуло його душу незвіданою теплотою і недарма, адже:
– Амо – це іспанське слово, яке означає – кохаю, – пояснила дівчина.
– Вражаюче. Такого я ще не чув.
– Насправді, дивного нічого немає, бо всьому існують свої пояснення.
Просто мій батько військову службу проходив у Іспанії, де й почув фразу від однієї із прихильниць: “Йо те амо”, що у буквальному перекладі означає “Я тебе кохаю”. Потім доля закинула батька до Праги, де народилася я. Отоді він й назвав мене Амо, чим я пишаюся. Ну а вас як звати?
– Я то не маю такої історії з іменем, та й звучить воно просто – Варлаам.
– Як? – з’явилося здивування у її очах.
– Варлаам. З грецької перекладається, як Син Божий. Можливо, дещо прямолінійно, але саме так мене назвали.
– Певно, у історії людства іще не було такого випадку, щоб у чужому місті за непередбачуваних обставин познайомилися люди з рідкісними іменами.
– Може, й так. То ми будемо стояти чи кудись підемо, бо небо хмариться на дощ.
– А є пропозиції?
– Якщо ви любите каву, то пропоную відвідати кав’ярню “Старий замок”.
– Охоче погоджуюся на пропозицію. До речі, може будемо на ти?
– Давай.
– От і добре. – посміхнувшись одне одному, рушили до кав’ярні.
Вони йшли зовсім не поспішаючи, так, що кожен зустрічний легко міг роздивитися їх. На перший погляд Амо та Варлаама нічого не об’єднувало. Вона була дівчиною витонченої стрункої фігури з чорним волоссям, яке огортало собою дивовижної краси обличчя, центром якого були її вражаючі очі. Свій погляд вона час від часу кидала на його поставу, серед чого найперше цікавив суцільно чорний стиль одягу та три хрестики, які виднілися з-під сорочки. Але з тим усим у цей момент їхні дві постаті справляли на перехожих враження єдності, адже спільна розмова якоюсь невідомою силою зближувала їх.
Почав накрапати дощ.
– Можливо, пришвидшимо ходу, бо нас намочить дощ, –
запропонувала Амо і почала було іти швидше, коли це його рука якось неочікувано торкнулася її стану, немовби зупиняючи. Від цього дотику вона відчула приплив у себе якоїсь незвіданої приємної енергетики, машинально спитавши:
– Хто ти?
Але Варлаам сприйняв це питання буквально, тому відповів:
– Семінарист колегії. Уже провчився три роки. Як буде все добре, то через два стану священиком.
Звісно, що ця відповідь не задовольнила Амо, тому вона спитала наступне:
– Чому ти мене призупинив?
– Поспішати не варто. У дощі теж можна чимало побачити і зрозуміти. Нехай він умиє нас своїми слізьми. Саме так – слізьми, адже дощ – це сльози святих за гріхи смертних. Оті сльози омивають із нас гріховність.
– Дивак ти. Називаєш воду слізьми. Я не така грішна, щоб мокнути під дощем. Ти, як хочеш, а я пішла.
– Але ж ти не знаєш, куди іти.
Справді, лише зараз Амо усвідомила, що не знає, де кав’ярня.
– Ми часто стаємо поневолені власними бажаннями. Ти хотіла поспілкуватися, тим самим ставши частково підвладною мені.
– В цьому я не можу тобі заперечити. Що ж, мокнутиму за компанію, – похнюпившись, погодилась Амо.
– Не варто. Я не хочу знущатися над тобою. Тим паче, ми уже прийшли.
Кав’ярня й справді була дивовижна. Пануюча аура навіювала собою епоху Середньовіччя. Довкола стояли ковані з металу столи та стільці, на яких красувався трояндовий орнамент. Напівтемною залою гуляв тихенький шум бесід присутніх. До Варлаама з Амо підійшов офіціант, вбраний у лицарські кольчуги. Він запропонував гостям столик поруч із каміном, у якому палахкотіло багаття. Уже сівши, Варлаам поцікавився:
– Каву чи вино?
Не довго думаючи, Амо відповіла:
– І те, і те.
– Хороший вибір. Я теж не порти. Якщо не заперечуєш, то питимемо домашнє сухе червоне вино із Молдови.
– Навіть так. А ти спеціалізуєшся у спиртному? – поцікавилася Амо.
– Не те, що спеціалізуюся, я просто куштував різні сорти вин. Для себе я зробив певні висновки. Наприклад, міцне або напівсолодке п’ють, аби добре відпочити. Однак я не бачу втіхи у тому, що для людей важливим елементом спілкування став алкоголь. Особисто я п’ю вино у цілях лікування. В цьому я враховую дозу та сорт. Як ти уже зрозуміла, перевагу надаю домашнім винам, бо вони не мають цукру, якщо не враховувати природного. Й також популярністю користуються сухі вина, бо мені до вподоби їхній терпкий кислуватий присмак.
– Я в такому не розбираюся, а от на пиві трохи знаюся. У нас у Чехії варять чудове пиво, хоча в Україні я люблю смакувати “Львівським”.
– То ти й досі живеш за кордоном?
– Так. Я там росла, вчилася і живу. А до України їжджу, бо у мене мама родом звідси і я відвідую принагідно родичів.
– Але чому ти тоді сама?
– Бо родичі не львів’яни. Це я за власним бажанням заїхала сюди. Мій рід походить із центральних регіонів. А ти, як я розумію, теж не місцевий?
– Так. Я теж із центральних регіонів.
– То ми земляки?
– Так воно і є, – підтвердив Варлаам, і в той час за вікном вдарив сильний грім, від чого Амо стало навіть якось моторошно.
– Чого тебе трусить? – поцікавився хлопець.
– Якось лячно стало від грому, та й трохи холодно.
– Дай свою руку. – запропонував Варлаам.
Якось машинально Амо виконала прохання і вже за хвилину відчула, як по тілу від долонь побігла гаряча кров, бо до неї торкнулися пальці нового знайомого.
– Уже можна й вина не пити, – замріяно прошепотіла дівчина.
– Вино лише дурманить, а кава гріє.
– Навіть кава значно холодніша від дотику твоїх рук, – так само мрійливо продовжувала Амо.
– Я розумію натяк – час прибирати руки, – і Варлаам, було, уже намірився це зробити, як відчув стискання пальцями рук Амо своїх долонь. Аби якось виправдати свою дію вона швидко мовила:
– Почекай. Я хочу подивитися прикраси на твоїх руках.
– Це не прикраси, а подарунки. З власної ініціативи я нічого ніколи не ношу, але з поваги до людей одягаю їхні подарунки. Ось цей браслет з іконами колись подарувала Мама.
Амо почала роздивлятися почергово кожну із дванадцяти іконок.
– Цікаво, що їх 12. Це щось значить?
– Гадаю, що автор у це число вкладав поняття дванадцяти учнів Ісуса, але точно не знаю. Тобі яка ікона найбільше подобається?
– Навіть не знаю…. Варто подумати… Певно, оця, де Богородиця благально дивиться на небеса.
– Мені теж подобається ця ікона. Щоразу, коли я дивлюся на неї, то пригадую пісню:
Скорбная Мати під Хрестом стояла,
Стала ридати, в сльозах промовляти:
“Ой Сину, Сину, за яку провину
Переносиш нині тяжкую годину
На хресті?
Я тебе купала гіркими сльозами,
Як малим ховала перед ворогами,
А нині плачу, бо Тебе вже трачу.
Вже Тя, милий Сину, більше не побачу,
Сину мій!”...
Неочікувано для самого себе Варлаам й справді співав, але усіх слів не пам’ятав, тому так само неочікувано замовк, чому слідувала тиша, бо усі довкола мовчали. Здавалося, що у цю мить кожен дослухався до дощу, який теж чув пісню і тепер намагався своїм переспівом відтворити її. Злегка почервонівши, хлопець поглянув на присутніх людей. Якась мить і кав’ярнею прокотилася хвиля оплесків захоплення співом. Дехто навіть викрикував: “Браво”, адже вигуки “На біс” були не доречними у цьому випадку. До столику почали підходити люди, які були туристами з інших країн і просили сфотографуватися. А один кореєць показав, що записав спів на камеру. Варлаам виконував різні забаганки людей, а тим часом по його щоках текли сльози. Коли хвиля бажаючих минула, то Амо поцікавилась:
– Чому ти плачеш?
– У мене завжди з’являються сльози, коли я виконую цю пісню.
– Тоді маємо привід випити. Пропоную підняти ці келихи за сльози, які приносять нам радість.
Все ще тихою залою кав’ярні прокотився дзенькіт кришталевих келихів, наповнених терпким вином. Той дзвін видався об’єднанням двох доль.
– А ти ким працюєш? – продовжив розмову Варлаам.
– Журналістом, – ставлячи келих на стіл, почала Амо. – Це була мрія мого дитинства. Дуже хотілося мандрувати, але не бездумно, а з користю для себе і оточення. Тому я їжджу, бачу, чую, спілкуюся, а потім подаю усе це у вигляді телерепортажів.
– Головне, щоб уся інформація була правдивою.
– Мій чоловік теж так каже.
Почуте приголомшило Варлаама.
– Значить, ти заміжня?
– Так, а що?
– Якби нас побачив твій чоловік, то у нього б виникли ревнощі.
– Зовсім ні. Він у мене хороший і розуміє специфіку моєї роботи. Так що усе нормально. До речі, давай обміняємось телефонами. Можливо, доведеться якось знову зустрітися.
– Тобі видніше. Я не проти, – і Варлаам продиктував свій номер, занотувавши при цьому телефон Амо.
– Що ж, дощ уже припинився. Та й час уже іти. Ходімо?
Ще здалеку було чути протяжні гудки то одного, то другого потяга, які прибували чи то відбували з вокзалу. З кожним наступним кроком чіткішав їдкий неприємний запах перону, але усе це не стало приводом їхніх розмов, тому вони ішли мовчки.
– Що ж, певно час прощатися, – зупинилася Амо і так само, як і вперше, поглянула у самісіньку душу хлопця. Він теж зупинився і здивовано сказав:
– Але ж ми іще не підійшли.
– Просто там, – і Амо вказала кивком голови на перон, – мій чоловік чекає.
– Звісно, що я розумію тебе. Тоді й справді час прощатися.
– Ні, я не буду казати: “Прощавай”, адже ми іще обов’язково побачимось. Я маю бути через рік у Києві. Може, там?
– Може, там, – якось сухо і холодно погодився Варлаам.
– Не ображайся, – заблагала Амо і знову машинально торкнулася його руки.
– Спробуй мене зрозуміти, адже серцю не накажеш, – додала і замовкла, бо її гарячі уста торкнулися його долоні, яку вона одразу загорнула.
– Бережи мій поцілунок, – останнє, що сказала Амо, після чого побігла на вокзал.
Варлаам ще довго стояв непорушно, огорнений шумом проїжджаючих повз машин. Коли він підніс все ще стиснуту у кулак руку до обличчя, то на розгорнутій долоні побачив краплину сльози, яку лишила Амо, чого він не відчув одразу. “Сказала зберегти поцілунок, – думав він. – Як же я його збережу? Хіба що прийняти у себе”. І він устами ввібрав сльозу Амо, яка видалася напрочуд солодкою, немов небесний нектар.
Залізничним полотном їхало два потяги, щомиті усе більше віддаляючись одне від одного. В одному із них сиділа Амо поряд із чоловіком, який вислуховував розповіді дружини про побачене. А у другому сидів Варлаам, знову думаючи про різноманітні речі, які почали виливатися у віршах:
Відсутність кохання назву я зимою,
Отою, що люта і віє журбою.
Відсутність кохання назву самотою,
Тією страшною й гіркою такою.
Як довго і тяжко ту пору прожити,
Бо цілих три місяці варто тужити.
Як боляче й тоскно сидіти й ридати,
Але пам’ятати, любов пам’ятати…
Минув рік. Варлаам успішно завершив четвертий курс колегії, й тому мав право іти до монастиря, чого він й прагнув, щоправда ніхто цього не знав. З Амо він спілкувався через смс-повідомлення. Щоразу вона починала питанням: “Чим займаєшся?”, а він тільки тим і займався, що молився. Але це не зупиняло дівчину, тому вона просто розповідала про свої новини та поїздки. Останнє її повідомлення було наступного характеру: “Я приїжджаю до Києва 12 липня. Зустрінемось у Володимирському соборі. Чекатиму. Амо”.
І ось Варлаам знову у поїзді, який мчить до столиці. За кілька годин вони зустрінуться. Що він скаже їй, а що вона йому? І взагалі, як вона тепер виглядає? Можливо, змінила зовнішність? А як сприйме його?
Але у соборі була та сама темноволоса витончена Амо, яка щиро посміхалася. Її образ дуже влучно вписувався у червоно-чорний дизайн храму. Щоправда, її постать дещо осявала собор, роблячи більш ваблячим до себе.
– Кудись підемо, бо я зголодніла? – одразу спитала Амо.
– Тут неподалік є ресторан “Пузата хата”. Можемо сходити туди.
– Я не проти. Ходімо, – погодилась дівчина і вони лишили стіни собору.
– Як там сім’я? Поповнення не намічається? – уже на вулиці поцікавився Варлаам.
– Як не прикро, але із сім’єю якраз у мене певні проблеми. Одразу скажу, що поповнення не намічається, та й умов на те немає. Просто у нас із чоловіком виникли конфліктні ситуації. Він почав забагато вживати алкоголю і трохи підсів на траву. Часто не ночує дома, а я ж, хоча і їжджу багато, але ж дуже переживаю за нього. А коли він іще й за кермом, то я місця собі не знаходжу. Скільки уже виплакала через нього.
– Ситуація не втішна, але вихід є із будь-чого. Ти з ним говорила?
– Так, але всяка розмова завершується сварками.
– Ясно. У цьому немає нічого дивного. Якби ж ви жили з Богом, то і не було б скандалів, які насправді – суцільна житейська примітивна маячня.
– Тобі легко казати, адже ти не знаєш, що таке сім’я.
– Ніколи не говори про те, чого не перевіряла. Тобі нічого не відомо із мого життя, тож не роби завчасні висновки, – дещо підвищеним тоном промовив Варлаам, продовживши більш спокійно:
– Сім’я – це єдність двох, яка дає життя щонайменше третьому. Ні про яку єдність не може іти мови, доки відсутня спільність у всьому, ледь не на буденному рівні. Не обов’язково сваритися, але якщо у елементарних речах, як перегляд фільму чи відвідини магазину, ми стикаємось із різнобіжністю, то тоді теж можемо ставити під сумнів єдність сім’ї. Я не кажу, що чоловікові має подобатися ходити по магазинах з продажу одягу або дружині дивитися футбольні матчі. Але кожен має займатися і тим, і іншим, знаючи міру. Для жінки велика утіха, просто моральне задоволення, коли її чоловік походить із нею по магазинах. Так само приємно, коли твоя дружина співпереживає за футбольну гру. Тобто усе, що робиться у сім’ї, має набувати гармонійної єдності. Варто максимально зближуватися. Себто, разом готувати їсти, разом прибирати помешкання, разом відпочивати, разом виховувати дітей, адже, зрештою, спите то ви разом.
– Моє інтимне життя тебе зовсім не стосується, – невдоволено зауважила Амо.
– Я нічого й не кажу. Це просто наведений реальний природній приклад, у чому немає чогось поганого. Тобі варто з’ясувати причину того, чому він п’є? А відповідь нескладна, бо він просто знайшов свою утіху у алкоголі. Значить, у сімейному колі він цього не знайшов. Причин може бути кілька. Або жінка занадто зайнята роботою чи господарством. Тобто, зациклилась на чомусь одному. Але з тим, можуть бути випадки простої неуважності та нерозуміння ситуації, що й трапляється здебільшого. З чоловіками теж може трапитися подібне, щоправда обділені жінки вдаються не так до алкоголю, як шукають утіхи у іншому чоловікові. Тому ти можеш довго нарікати на свого чоловіка, нічого так і не досягнувши. А я б на твоєму місці почав би із себе шукати причину негараздів. Як не як, але щось зайве ти обов’язково знайдеш, що і вирішить ситуацію. Тобі просто варто не словами, а дією підтвердити почуття, давши зрозуміти чоловіку, що лише ти у всьому світі любиш його, віриш йому і розумієш його.
– Це тяжко, але я спробую. Дякую за пораду. Морально ти мене наситив, а от у животі трохи пусто.
– Не хвилюйся – не засохнеш. Та ми вже й прийшли. Заходь.
Набравши собі усілякої їжі, Варлаам і Амо сіли за столик поблизу вікна.
– За що цього разу вип’ємо? – поцікавилась Амо.
– Добре, сьогодні я скажу, – підіймаючи келих, почав хлопець. – Вип’ємо за те, щоб у всіх наших діях, словах, оточенні ми мали і відчували любов. А перевірити це можна дуже просто. Варто заглянути у вічі людини і побачити там душу. Якщо у ній є твоє відображення, то значить тебе люблять і розуміють твою любов.
– За любов! – підхопила Амо і обоє припали до келихів, аби насолодитися терпкістю вина.
– У тебе новий ланцюжок на руці, – помітила вона.
– Він не новий. Просто минулого разу ти дивилася не на ту руку.
– Дай поглянути, – і Амо силоміць потягнула до себе праву руку Варлаама, на якій був ланцюжок із підвіскою у вигляді пари шалених закоханих, які обіймаються.
– Класно! Я такого ще не бачила. Де ти взяв?
– Подарував батько на День народження.
– Він ще живий?
– Фізично так, але не у моїй свідомості. Просто він дуже проти релігії, тому я вирішив не спілкуватися із ним.
– Однак, подарунок носиш?
– Ношу.
– Значить, ти його любиш?
– Може, й так – це ж батько…
По обіді Варлаама провів Амо до готелю, у якому вона поселилася.
– Може, зайдеш і ще трохи поговоримо? – запропонувала вона, хоча обоє розуміли, що ніяких розмов не буде.
– Ні, адже я через 5 хвилин священик, а точніше монах.
– Ти монах?! – викрикнувши, здивувалася Амо.
– На близькому шляху до цього.
– А чому так? – не вгавала Амо.
– Скоро висвята у священики, а якщо я не одружений, то стаю монахом.
– Який жах! Ти що, дурний?
– Тобі видніше, – посміхаючись відповів Варлаам.
Раптом очі Амо наповнилися слізьми, які, не втримавшись, швидко покотилися по щоках.
– Не плач, дурненька. Усе добре, адже все робиться лише на краще, – і хлопець торкнувся її щоки, аби витерти сльози, але Амо своєю долонею притиснула його руку до своєї щоки і не відпускала. Так вони стояли хвилин десять. Потім дівчина піднесла його руку до своїх уст і знову поцілувала. Кивнувши головою, вона мовчки пішла, хоча у її, сповнених сліз очах, безмовно звучало: “Прощавай”. ..
Минув місяць. Амо не знаходила собі місця. Усе їй видавалося не таким, але це не ставало на заваді до змін. Вона наполегливо працювала над собою, щоб зберегти сімейне щастя. І ось одного ранку її чоловік прокинувся раніше і пішов на кухню готувати сніданок, а коли повернувся ввечері з роботи, то запропонував разом поприбирати квартиру. Успіх справді було добре помітно. Звісно, що думки про Варлаама теж щодня роїлися у голові, ставши, немов наркотиком, від якого тяжко позбавитися. А в той час хлопець висвятився у священики і прийняв постриг монаха. За кілька днів по тому отримав нове смс-повідомлення від Амо: “Чим займаєшся?” Недовго думаючи, відповів: “Відтепер вічно молюся за тебе” і вимкнув телефон.
Вона стояла, немов закам’яніла, серед квартири і відчувала дві речі. Як очі повняться слізьми і до горла підходить ридання, яке варто стримати, адже під серцем стугонить нове життя, яке побачить світ через дев’ять місяців. Стримуючи себе, вона підійшла до чоловіка і прошепотіла йому на вухо:
– Йо те амо.
– Я нічого не розумію, окрім останнього слова, – зауважив той.
– І не треба, – чимдуж видавила Амо із себе і, пригорнувшись до його грудей, таки заридала.
А він молився, відчуваючи у собі оту сльозу її любові, яку колись у Львові отримав у подарунок. Так, він молився… і теж плакав від забороненої любові.
…отак йому думалось в оточенні кота та папуги…