Лист

05.02.2010

Мислення... - цікава воно штука. Дивно, а хто його придумав? Нехай не сам процес, а слово. Так, багато мовників одразу візьметься доводити, що воно має латинське чи то грецьке, а то й арабське походження. Головне, що я мислю...
     Останні дні мого життя видаються напрочуд довгими, бо я сиджу на роботі із 8 до 20:30 - чимало справ. Ні, я зовсім не нарікаю чи то скаржуся, просто довгі дні. Але нині я вже збираюся йти. За традицією нічний охоронець Анатолій Семенович бере у мене ключа та бажає всього найкращого. У відповідь, посміхаючись, я прощаюся із ним...
     На дворі зимно та безлюдно. Подекуди проходять тваринолюби, вигулюючи песиків, а так - тиша... Непомітно підходжу до метро, але пригадую, що мав купити пельмені на вечерю, тому заходжу до найближчого продуктового магазину. Там знову тиша. З-за прилавку видніється обличчя знайомої продавця, яка тиждень тому теж продавала мені пельмені...
     А чи мислить вона? Може, думає що я харчуюся лише пельменями? Ні, це швидше просте забивання гаків, а не мислення. Може, вона мислить про сімейне життя, гарну роботу, діток, але стоп! Це вже я почав мислити за неї. Не перебиратиму її клопіт на себе...
      Знову вулиця. Спускаюся до метро. У переході з"юрмилися зграї дітлахів шкільного та студентського віку, поміж яких стоять патрульні міліціонери. Перші гомонять, а другі мовчать, але всі вони теж мислять. Для чого? Щоб жити - відповість хтось. А що тоді є тим, коли ми не мислимо, а виконуємо дію на суто підсвідомому рівні: чистимо зуби, витираємо з вулиці взуття, прасуємо, поливаємо квіти? Тоді теж мислимо... Значить уже, як Цезарі. Та ні - занадто гучно...
       Сходжу з екскалатора й прямую до перону. Безлюдно і тихо, але я всеодоно стою там, де будуть двері вагону. Як я це визначаю? По підлозі.... Там, де темні частини - найбільше ступає людська нога, отже й шлях до дверей. Цікаво, а це теж продукт мислення?
         У потязі ніщо не варте уваги: шум, протяги, миготіння зовнішнього світла. Ще тут є екран із показом усілякої нісенітниці, тож можна подрімати... Станція пересадки, йду на іншу гілку. Все те саме. Ось нарешті вулиця. О, тут людина, але й не дивно, бо звідси прямує чимало маршруток. Я сідаю до своєї...
        Помислю... Помислю про те, що було, є, але не знаю чи буде. Так, мова про неї. Вже 10 років я мислю про неї. Чому знову вкотре? Бо оце розмовляв через інтернет. Все зводиться до почуттів, які не полишають. Чи то фанатизм? Але він занадто дивний. Що ж є для мене її любов? Є картина - не знаю чия і як зветься. Головне, що є. То доволі чимале полотно, центром уваги котрого є долоня з її тильної сторони. Пальцями долоня торкає клавіші фортепіано. Пригадав, картина зветься "Натхнення". Саме так, отой ніжний дотик до неї й породжує натхнення любити. Дотик думки, слова, тіла - натхнення любити...
        Знову йду. Порипує сніжок - береться морозець. Повертаю у свою вуличку. Вже чую брязкіт ланцюга об ворота - то песик мене зустрічає. Наближаюся до нього, даю облизати пальці, а потім гладжу його кучеряво-чорну голівку. Цікаво, я його жодного разу не годував, бо він не мій, не робив йому будки, не грів, а він у відповідь проводжає та зустрічає мене, рветься до моїх долонь. Він мислить для цього?
      Уже 23:45 - час відпочивати, бо завтра знову рано вставати. Надійшла для мислення пора сну....

     04.02.10