Думки на папері
13.09.2011
Холод ці дні тримається і засмучує багатьох, а мене радує. Якось легше жити у прохолоду. Життя вирує.
Сестра Марія вирішила примножити нашу родину одразу двома дівчатами – Адріаною і Наталкою. (на фото)
Брат Анатолій майструє у себе на столярці іконостас, а брат Микола тепер ще й викладає у вузі. Нарешті зіткнувся із корумпованою освітньою системою і зателефонував мені: “Що робити?” А робити варто любов до студентів, виховувати у них людей.
Минулої суботи гостював у Хрещеного Батька Северина на його ж 28-ий ДН. Чимало часу провів із його сином Мартином. Дуже чутливий хлопчик – радий за це.
Здебільшого час іде на підготовку творчого вечора. Набуваю досвід у цьому. Знову пахне корупцією. Усім потрібні гроші, слава, взаємовигода. Мав проблемку із приміщенням. Спинилися на не найкращому, але все ж варіанті. Ще чимало маємо зробити. Добре, коли є помічники. Світлана Долженко домуровує сценарій, Таня Пономаренко працює зі ЗМІ, Катя Мормило майструє скриньку, а я вже гостями та паперовими моментами завідую. Скоро розпочнемо репетиції. Варто буде видати іще книжок.
Тим часом Таня Метеля вийшла на фінішну пряму зі своїм весіллям. Побачимо у суботу яким там буде результат. Дай Бог.
Каріна Алієва з ентузіазмом, попри вагітність, впевнено творить новий в Україні театр ляльки на зап’ясті. Мають вже бути перші вистави. А я перекладаю та пишу їм сценарії.
Вкотре переглядав сайт УК. Маємо двох нових блогерів. Дрозд уже виявив активність. Читаючи його, пригадав свої перші писульки у блог. Ще випишеться!
Мудрую над новою виставою, сценарієм. Знову хочемо зіграти з Марією Мацицькою. Можливо, то буде “Червоне і чорне” чи то “Ті, що співають у терені”.
Працюю над новим оповіданням. Писанина спогадів про однокласників доки затихла. Переглядав на днях, але не йде.
Поза всим цим думки про IV сесію щербать мізки. Вже скоро. А ще ж роботи та роботи. Реферат з культурології снитиметься. Але таки маю зробити. Нарешті визначився із темою – про хрести, усілякі.
Вчора мав річницю презентації другої книги “Два береги”. Моя співавторка Мирослава Войтенко мовчить. Очевидно, вирішила стати минулим. Але так і не стала… Я ж надумав зготувати солянку на святкову вечерю. Морока, але смачно. По дві тарілки виїли.
Вчора розпочав сезон тренувань у тренажерній залі. Гарна зала, але здоров’я мало. Болить тіло, особливо спина. Маю призвичаїтися. Вільно тягаю 10кг, то маю дійти до 30-ти…
Читання теж не закидаю, але якось повільно все те рухається. Вже трішки лишилося книги “Життя у Христі”, “Дитина чемна і нечемна”, а тут ще підвернулося “Уражена блискавкою” та “9 мучеників у Кизиці”. Останнє точно маю прочитати, бо хрестили мене у день пам’яти цих мучеників. Москалі мають храм пам’яти дев’ятьох. Може, побуваю коли там.
Минулої ночі в неті говорили про усіляке. Серед загалу з киянкою про смерть. Люди не хочуть відпускати інших, бо бояться змін. Я ж пригадав слова Владики Ігора Ісіченка: “Відчуття того, що ти не потрібен Богови” – оце страшно. Це і є смерть. Розвинув мої думки фільм “Інша жінка” – про викладачку філософії у 50-тилітньому віці. Вона замислилася над життям і занепокоїлася. В молодості, а подекуди й в старшому віці ми з пересердя забиваємо цвяхи у колоду власного хреста. Певні ситуації люди, відчуття нас вчать виймати ті цвяхи. Але отвори лишаються – рани серця. Свого та інших людей. Таке не гоїться.
Уміння викинути цвяхи і молот – любов у всьому…