Лист II

10.02.2014

Привіт, Інно!

         Відчуття, немов лише кілька днів минуло після написання мною попереднього листа. Але все ж час стрімко мандрує вперед, поволі прощаючись із зимою та готуючись до зустрічі із такою вже бажаною весною. П’ять днів тому мали свято Стрітення Господа Ісуса Христа. Люд звик цей день величати зустріччю зими та весни, у той же час стрімко біжучи до церков на освячення свічок, води та усього, чого лишень заманеться душі. Маємо такий собі хаос буденности, де тісно переплелися моменти духовности з усілякою забобонністю та марновірством. Вочевидь в силу саме такої реальности доречними стають усі 4 пости в році. Власне, початок цьогорічної весни подарує нам 18.03 Великий піст, до котрого слід готуватися. Думаю, Інно, тут доречно пригадати, що піст – це не лише обмеження у їжі та розвагах, а й період особливого самоаналізу у його духовному спектрі, спрямованому на розвиток та примноження любови.

        «Бог є надія моя, сила моя, спасіння моє та твердиня моя» (Псалом 61:6-7)

Саме такі слова написані на черговій сторінці згадуваного мною раніше календаря, що відповідає місяцеві лютому. Фраза взята із так званої книги «Псалтиря», автором котрої є один із царів Ізраїля – Давид. Можливо доводилося чути відому історію про двобій Давида та Голіафа. Так мова саме про цього Давида, який із пастуха став царем. У нас доречно кажуть: «Із грязі у князі». Але у випадкові Давида на те була явна воля Бога, що не можливо ставити під сумнів. Тож цар і поет Давид писав псалми, у котрих звертався до Господа. Така собі молитовна практика, котра розкриває нам шлях зростання Давида, що лишається актуальним і у сьогоденні. Певно немає жодного богослужіння, де бодай рядок із якого псалма Давида не згадувався б. Адже молитва Давида – жива, сповнена любови молитва. Молитва, котра неабияк актуальна у період підготовки до Великого посту року 2013.

        У наведених словах псалма, Давид називає Бога надією, скелею, спасінням та твердинею.

        Поглинуті безнадією перспективи життя, люди часто опускають руки, не маючи ні найменшої мотивації задля нових кроків до кращого, досконалішого. По суті, наше життя є певним мостом від берега одинокости й спустошення до берега буяння зелені, веселкового неба, приємного подиху свіжого вітерця. Сенс життя полягає у тому, як же ми пройдемо тим мостом і що допоможе зробити нам перший та усі наступні кроки. Цар Давид тому хороший приклад, адже іще понад 3 тисячі років тому переживав фактично усе те, що властиво сучасній людині: мені, тобі Інно. Що ж мотивувало царя до подібного? Міркування про спасіння та прагнення цього. У своєму 50-му псалмі Давид зазначає: «Ось бо у беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя». Осягнення того, що життя проходить у марноті без Господа, спонукає Давида шукати утіхи спасіння саме у Богові.

        Багато хто може задатися питанням: «Чому такий значимий акцент робиться на Творцеві, коли царю і так чимало під силу?» Думаю, подібним чином мислить чимало осіб, серед котрих керівники держав, декотрих церков. У той же час Давид кличе Бога на поміч, називаючи Його «скелею», «твердинею».

        Плекаючи сподівання щодо певних осіб зі свого оточення, ми стикаємося із феноменом «ефект желе». Мова про слабодухість людей, про їхню нестійкість. Мало та зрідка трапляються люди, котрі готові рухатися із тобою по життю, про що знову ж таки говорить Давид у псалмі 145: «Не надійтеся на синів людських – в них немає спасіння». Людина, як творіння, створена за певних умов та задля певної місії, складовою чого є здатність просити. У своїх молитвах ми просимо Бога, святих низки умов, котрі сприятимуть комфортові нашого життя. Але у той же час нам буває складно зрозуміти, що та бажана допомога надходить від певних людей. Потреба у сторонній допомозі – це закономірність, обумовлена Господом, що слід прийняти. Виявляється, що це не так уже й легко та просто. Ми намагаємося не просити, бо не уміємо це робити, часто ігноруючи  кілька важливих факторів.

        По-перше, кожне прохання має мати чітке розуміння того, для чого саме нам бажана річ? Потреба виділитися чи то бути нічим не гірше інших домінує у наших прагненнях заволодіти чимось, кимось. Можу сказати як чоловік, що багатьом особам сильної статі хочеться мати вродливу, розумну та забезпечену дружину. Чому? Бо це велика рідкість та перевага у очах інших чоловіків. Але фактор наявности любови якось не враховується у всім цім, що стосується фактично усих сфер життєдіяльности людини.

        По-друге, слід чітко розрізняти момент того, у кого ж ми просимо. У всі часи людство розподілялося на класи: бідні, середні, багаті. Але просити слід у простих та щирих, які побільшости зустрічаються серед бідних та середніх. Пригадую як збирав кошти на лікування хворої раком дитини своїх знайомих. Одну з найбільших сум зібрала незначна та малознана Полтавська община протестантів, які й мене толком мало знають.

        По-третє, потрібно знати скільки просити. Не так просто прослідкувати за собою чіткі межі допустимого. Колись одна моя знайома сказала: «Досить ніколи не буває». Відчувати межу між потребами та розкішшю – правило кожної людини.

        Тому насамкінець цього листа, Інно, хочу побажати тобі бачити чітку перспективу свого життя, рятуватися обіймами любови та мати міцну опору, якою є Бог.

        До зустрічі у постову пору через лист №3!

 

20.02.13 р.Б. Прп Парфенія

(Полтава)