Дві постаті
або
Три дні твого минулого
13.08.2010
Тані Фіалковській
Лише той має право дивитися згори,
хто подає руку допомоги.
Габріель Гарсія Маркес
Вечірнє сонце останніми променями пробивалося поміж міських висотних будинків й освітлювало собою пил, який поволі опускався додолу та знову здіймався від автомобілів, котрі час від часу проїжджали вулицею. В ту пору чимало людей поверталося додому після тяжкого робочого дня. Хтось поспішав на перегляд чергової серії, ще хтось тягнув із магазину пакети із продуктами, а декому потрібно було забрати із садочка дитину. Мало хто йшов без особливого клопоту. Зрідка тротуаром чимчикувала одинока бабуся чи то розгулював котрийсь школяр із домашнім улюбленцем. Загалом же людей усе меншало й меншало, тож їй не лишалося нічого іншого, як викурити ще одну цигарку та забиратися геть із даху.
Таня особливо не відрізнялася від ровесників: росла у пристойній родині, завершила школу й розпочала навчання у вузі. На літніх канікулах просто хотіла відпочити, тому пошуками роботи не займалася. Але де там, клопотів однако вистачало, адже у сім’ї ріс маленький братик, котрий потребував чимало уваги. Підміняючи маму, Таня щодня кількагодинно проводила із Артемком, бавлячи та розважаючи його. Вцілому ж, батьки достатньо лояльно та із розумінням відносилися до вже дорослої доньки, тому не обмежували її у відпочинку та особистому розвиткові. Саме за подібної можливості дівчина полюбляла сидіти на дахові одного із сусідських будинків та з цікавістю спостерігати за всім, що коїться довкола. Із заходом сонця Таня поверталася додому, збиралася та рушала з друзями на вечірній відпочинок. Саме так і минало це літо у її житті.
Сигарета була останньою, тож завтра конче потрібно буде придбати нових. Не довго думаючи, Таня зім’яла порожню пачку й кинула за межі будинку. Політ був дещо тривалим, бо будівля мала 9 поверхів. Спостерігаючи за цим, Таня злегка схилилася з будинку. Мислячи про щось, не помітила, як при падіння пачка злегка зачепила собою випадкового перехожого. Підвівши голову, хлопець угледів дівчину й дещо здивувався. З цигарки у її руках зрозумів, що пачка належить їй. Піднявши кинуте сміття він пішов далі.
– Хух, пронесло. – сама до себе промовила Таня.
Стояти у такому положенні набридло, тому вона вирішила докурити сидячи. Саме неподалік був чисто-білий голуб, котрий уважно дивився на дівчину.
– Ти теж тут один, як і я… – почала було говорити до нього дівчина, коли це її погляд привернула до себе постать хлопця, який з’явився на дахові. Спокійно підійшовши, він поклав поряд із Танею кинуту нею пачку.
– Це твоє. – усе, що спромігся вимовити він.
– Це вже не моє, бо я не збираю сміття. – зауважила вона у відповідь.
– Вулиця теж не збирає чуже сміття. – докоряючи продовжив він.
– Можливо… – Таня не знала що додати.
– Можна сісти біля тебе? – поцікавився він.
– Ні, бо мені вже час іти. – відрубала з натяком дівчина.
– Добре. Тоді до завтра.
“До завтра… Розігнався” – подумала Таня і мовчки пішла…
Вже підіймаючись сходами Таня згадала, що забула купити цигарки. Повертатися назад не було особливого бажання, тому вирішила якось потерпіти. Щойно вона зробила перший крок на дах, як побачила його. Він стояв спиною й уважно щось роздивлявся чи то так просто міркував собі. У неї ще була можливість повернутися, але цікавість брала своє, тому таки пішла, гучно стукнувши дверцятами. Однак, хлопець ніяк не відреагував на зайвий шум і продовжував нерухомо стояти.
– Привіт. – розпочала вона.
– Привіт. – пролунало у відповідь.
– Що робиш? – намагалася якось зав’язати розмову Таня.
– Стою. – хлопець виявився небагатослівним.
– І як воно?
– Що?
– Стояти.
– Нормально. – така розмова явно не задовольняла її.
– Ти завжди такий? – поцікавилася вона.
– Який?
– Чудний.
– Яким ти захочеш мене бачити, таким я і буду.
– Значить я хочу, щоби ти був значно говіркіший.
– А чому не краще мовчати?
– Для чого мовчати?
– Щоб думати.
– Про що?
– Про все.
– Голова не болітиме? – скептично зауважила Таня.
– Ти сьогодні не куриш? – замість очікуваної відповіді спитав він.
– Як бачиш. Забула купити.
– То тримай. – хлопець витягнув із кишені нову пачку цигарок.
– Отакої. Звідки ти знав, які саме купувати? – здивувалася Таня.
– Прочитав на тій пачці, якою ти пожбурила у мене.
– Взагалі я не жбурляла, але дякую.
– Прошу…
Знову тиша. Таня не дуже любила її, тому спитала:
– Ти не хочеш познайомитися?
– А ти не хочеш мочки покурити? – така відповідь дещо образила, але розпочинати сварку не було сенсу, тому довелося мочки курити.
– От і добре. – посміхаючись мовив він.
“Нормально – думала вона. – Приперся на мій дах, встановлює свої порядки та ще й радіє.”
– Я не на твоєму дахові. Тут може бути кожен. – немов читаючи її думки, зауважив він.
“Дурдом. Значить вирішив, що він дуже розумний. Нічого, ось я йому покажу.” – Таня вирішила йти у наступ.
– У місті є ще маса інших будинків. Тобі мало?
– Ні, але я хочу бути тут.
– Чому?
– Бо тут є люди.
– На землі теж є чимало людей.
– Але то на землі, а це – тут.
Дівчина почала нервувати, тому закурила іще одну цигарку.
– Багато не кури, а то шкодить.
– Не вчи вченого. Сама знаю!
– Не заводься. Умій тримати себе у руках.
– Якби ж дехто не говорив зайвих речей…
– Ти сама хотіла говорити, а не мовчати.
– Краще мовчати.
– От і добре. – погодився хлопець і замовк.
– Гаразд. Ти мене переміг, але я просто так не здамся.
– Азарт – не найкраща альтернатива життєвих пріоритетів.
– Я вже давно зрозуміла, що ти дуже розумний.
– Зовсім ні. Просто дещо знаю із життя.
– Чийого?
– Свого.
– Отож бо. А хто ти такий? Нічим не краще мене та всіх решти, а показуєш із себе бозна що.
– Я є сам собою, на противагу тобі.
– Хто б казав.
– Коли ти побачила мене сьогодні, то могла мовчки розвернутися й піти, але ти цього не зробила. Зрештою, ти почала розмову зі мною. В кінцевому результаті я винен, що ту, що кажу речі, які відчуваю. Сама собі ти боїшся зізнатися, що елементарна цікавість тебе змусила прийняти цю ситуацію, а отже у всіх своїх невдоволеннях ти винна сама.
– Можливо, але ти не маєш жодного права докоряти.
– Я цим не займаюся. Лише пояснюю.
– Дуже дякую!
– Завжди радий. – знову посміхнувся хлопець.
– Тебе не вчили, що не гарно часто посміхатися подібним чином?
– Не вчили.
– Погано.
– То навчи.
– Я вчу.
– Ні, ти просто спитала.
– Тебе не перебалакаєш.
– То мовчи.
– Знову ти своє “мовчи”. Бачу, ти так любиш мовчати. Про що ти думаєш?
– Про все.
– Я вже це чула. Конкретно тепер?
– Тобі не сподобається моя відповідь.
– А все ж?
– Що ти говориш багато зайвого.
– Ти був правий – твоя відповідь не сподобалася.
– Але твоя цікавість знову взяла верх.
– Без тебе знаю. – нервово відрубала Таня.
– Гаразд. Не заводься знову. Ти мене все засипаєш питаннями, а от сама скажи: чому ти ту?
Таня замислилась на кілька хвилин, а тоді відповіла:
– Тут гарно і спокійно…
Обидвоє мовчали і дивилися у небесну блакить, але кожен мислив про щось своє. Дівчина нарешті задумалася, а хлопець обмірковував сказане нею.
– Людям властиво шукати красу і спокій – розпочав він. – Це цілком нормально
та природно. Відповідні якості часто взаємопов’язані межи себе. Гарна квітка, мелодія, картина – усе це заспокоює. Але чому всі ці речі ми шукаємо десь, а не довкола себе? Або ж не хочемо бачити, або ж їх просто не існує. Справді, якщо замислитися над власним побутовим життям, то його можна окреслити за суцільну муку. Значна більшість людей підсвідомо потребує компенсації у вигляді любові, яку реалізує через жаль до самих себе. Та насправді любов варто шукати у істині. Остання дозволяє розібратися у ситуації, у самому собі, збагнути чому все відбувається саме так. Усе це зрештою полегшує життя.
– А як же тоді втеча на дах?
– Думаю, що вона дозволяє дещо інакше поглянути на світ, по-новому осмислити
всі його цінності, а отже й змінити життя. Тобто, теж один зі способів само досконалості.
– Значить не все вже й так погано. – більш веселіше заявила Таня.
– Я й не казав, що погано, але й розслаблятися не варто. Окрім нашого, ще є життя маси інших людей, котрі мають той чи інший вплив, а отже й наражають на стан деградації. Потрібно виробляти у собі уміння протистояти будь-якому негативному зовнішньому впливові.
– Може, ти теж на мене впливаєш негативно?
– Може. Це тобі вирішувати.
Таня мовчала. За мить знову вирішила закурити.
– Ти куриш? – поцікавилася у нього.
– Дуже рідко.
– Отже так. А чому мені не складаєш компанії?
– Ніколи не курю із кимось.
– Принцип?
– Так.
– Принцип – це добре?
– Погано. Принцип – це, немов, захисна оболонка, яку створює людина задля власної впевненості у житті. Часто за принципами не помічають більш важливих речей: почуття, потреби. Вони стають самі собою руйнівною силою чиєїсь долі чи то якоїсь ситуації. Але це стосується далеко не всіх принципів, як і не може бути правила, яке б стосувалося всього. Всім відомо, що 5 помножити на 5 дорівнюватиме 25, але коли маємо ситуацію із порятунку людей, то у 5 машин пасажиромісткістю у 5 чоловік можемо посадити й по 7, а то й 10 осіб, бо присутня ще й якась любов.
– Любов здатна порушити будь-яке правило?
– Ні. Вона здатна стояти над будь-яким правилом.
– Чому?
– Бо правила придумали люди, а любов створив Бог.
– Ти віриш у Бога?
– Намагаюся.
– Чому намагаєшся?
– Бо це не так уже й легко, але я маю бажання і воно мене підтримує на шляху до цього.
– Круто.
– Це не круто – це любов…
Знову тиша. Сонце ледь уже визирає із-за обрію, а знизу доноситься голос молоді, яка вибралася на відпочинок.
– Мені уже час. – поспіхом мовила Таня.
– Я розумію.
– Ти завтра прийдеш? – якось мимоволі вирвалося у дівчини, від чого хлопець навіть здивувався.
– Як Бог дасть.
– Було б добре, щоб дав… – наостанок додала дівчина й пішла.
Наступного дня, щойно Таня звільнилася від домашніх справ, як одразу рушила до постійного місця зустрічей. Він уже чекав.
– Ти вже тут. – тихо мовила вона.
– Недавно прийшов. Маю щось для тебе. – хлопець простягнув дівчині пляшку шампанського.
– Ухти! У нас свято? – беручи напій поцікавилася Таня.
– Просто завтра я вже не зможу прийти… – дівчина зрозуміла, що це означає: більше ніколи, тому будь-які питання були недоречними.
– Давай відкриємо шампанське – запропонувала вона.
– Ми не маємо келихів.
– Можна обійтися і без них.
– Ну так, достатньо розумна пропозиція – погодився він і взявся відкорковувати пляшку.
– Зараз бахне. – примружилася Таня.
– У мене ніколи не бахкає. – заспокоїв хлопець.
Зробивши по кілька ковтків, неначе смакуючи, вони знову замовкли. Він традиційно про щось думав, а Таня тим часом розглядала його. Зрештою не витримала і спитала:
– Про що думаєш тепер?
– Про людей, високі будинки, події у світі. Історія дає нам невичерпні знання, але ми якось нехтуємо ними.
– Знання про любов? – зі щирою усмішкою на обличчі перепитала Таня. Пильно поглянувши їй у вічі, хлопець кивнув у знак згоди.
– Просто ти у цьому достатньо передбачуваний. – пояснила вона.
– Не думаю, що це погано.
– У твоєму випадку – ні.
– Тобто?
– Просто якщо людина передбачувана, то це якось не особливо цікаво, дещо нуднувато, одноманітно. Хочеться чогось незвичного, особливого.
– Адреналіну?
– Точно!
– Не дивно. Чимало людей страждає подібним. Я такого не поділяю, але й не засуджую, бо не маю відповідної компетенції. З одного боку всі роблять помилки, але при цьому кожен має свою міру. Моя особиста не наближається до подібної межі.
– Гаразд, от ти обрав дещо нетрадиційний для молоді шлях. Для чого це тобі і яку користь дає іншим?
– Ти сама казала, що для мене головне у житті любов. Так воно і є. Людина має жити у любові й задля любові. Природно, що чомусь одному завжди протистоїть щось інше. Для любові – це всезагальне зло. Якщо я хочу зрозуміти світ, то маю усвідомити його складові – людей. Коли я пізнаю людей, то відповідно знову починаю мислити й доходити певних висновків – шляхи поліпшення життя, які вкотре ведуть до любові. Бачиш, люди продовжують далі будувати Вавилон, але що із того? Одні добудувалися, що їх зруйнували терористи-смертники. Коріння всякої ситуації лежить у вихованні. Благородна професія вчителя просто розтанула у буденному мороці після трагедії у Беслані. А родини. П’яні батьки можуть серед ночі вигнати дружину із дітьми на вулицю. Сусідські діти, ворогуючи межи себе, прагнуть втопити одне одного. Горе-батьки досягають тиші від вередливої дитини привчаючи до куріння. А мама-фанатка називає сина Дібілом в честь співака-кумира. Мова тих самих дітей слабка та повільна. Після 2,5 років потрібно вже щось лепетати, але ніхто цьому не вчить, бо немає ні казок, ні колискових, ні просто доброго слова. Зростає раса дітей-мауглі. Заради чого все це робиться? Бо держава дає гроші, які можна пропити, адже у забите село не поїде соцпрацівник перевіряти умови життя. Вся довіра падає на місцевого медика, який за хабар здатен на все.
Безхатьки починають битися за знайдену пляшку, а п’яні міліціонери задля розваги молотять потім палицями цих же самих безхатьків.
Члени ВР на очах всього народу трощать дорогу техніку, ставлять димові шашки, кидаються яйцями і все вирішують кулаками.
По ТВ і нетові дивляться насилля і від цього виробляється ген Роскольнікова: чи зможу я? І вони можуть: зрадити, обманути, зненавидіти, вбити. Людина творить власну могутність злом.
– Страшно… – зітхнула Таня.
– Реально. Все починається із байдужості. Байдужий той, кого не любимо. А ми далеко не завжди любимо самих себе, бо лінимося, займаємося самообманом. І всі ми втомлюємося… Від зла. Бачимо і самі подекуди сприяємо корупції та хабарництву чи ж то щось робимо задля галочки. На роботі займаємося догоджаннями, доносами, підлабузництвом, бо є що втрачати. Насправді, все це просто виснажує. Відпочиває людина теж здебільшого у злі: алкоголь, нічні клуби, кальян, знову ТВ і нет. Маємо замкнуте коло деградації. Зрештою психіка не витримує і люди вдаються до самогубства, вбивства, насилля інших.
– Світ такий поганий.
– Світ хороший, але ми його поганимо.
– Що робити?
– Любити.
– Це тяжко.
– Це потрібно. – відказав хлопець і почав було йти, коли йому вслід пролунало:
– Скажи мені хоча б хто ти?
Озирнувшись й поглянувши у саму глибінь очей Тані він сказав:
– Я – три дні твого минулого…
Минуле особливе тим, що його ніколи не повернеш, ніколи не повториш, зрештою можеш забути, але саме воно стає основою нашого майбутнього.
22.07.–31.07.2010