II
Бунтар
(Роздуми у Великий піст)
12.03.2011
Скільки себе знаю, то бунтарів ніколи не любили, про що й свідчать історичні факти. Однак, я б прояви бунту розділив на 2 підкласи:
– душевнохворий бунт;
– ідеологічний бунт.
Відповідно, що перших відправляють до медичних спец закладів, а другі уособлюють собою “голос народу”. Поза тим, певні сфери спільноти, котрим невигідні особи останнього типажу, роблять все, щоб теж їх долучити до числа душевнохворих. Одразу пригадав “Майстер і Маргарита” Булгакова. У творі зустрічаємо образ Івана Бездомного, так званого бунтаря. Його бунт був спрямований саме на зміну ідеологічних поглядів тогочасного населення, але відчуття безсилля та одинокости у цьому руслі спровокувало внутрішню кризу, яка й привела до лікарні. Та все ж, у спілкуванні з Майстром ми бачимо адекватну особистість з бунтуючою душею. Таких прикладів справді чимало.
Але можемо зустріти людей, в імені котрих сама доля вкарбувала неспокій. Тарас – з грецької БУНТАР. І мова саме стосується ідеологічного бунту. Наприкінці VIII ст. у Константинополі жив патріарх Тарас, який служив писарем у імператора Константина. Часті бесіди з великими аудиторіями народу викликали у Тараса внутрішній бунт щодо розуміння та поглядів у поклонінні іконам. Тому з ініціативи саме патріарха Тараса було скликано VII Вселенський Собор у Нікеї, де й розглядалася тема іконоборства. Бажаний результат було досягнено й ікони лишилися визнаними. Нині б сказали: “Потрібних осіб поставили на своє місце”. Справді, неспокій Тараса щодо теми поклоніння іконам виразився у тлумаченні та глибинному донесенні народові значимости порушеного питання, що, як правило, рідко можна помітити у сьогоденні. Адже “еліта” вдається саме до “усунення зайвих кадрів” з горизонту, а не тлумачення. Вже у XIX ст. бачимо це на прикладі Тараса Шевченка, роковини народження і смерти котрого згадували не так давно. Шевченко – бунтар, неабиякий бунтар, що містким словом несе кожному сутність, значимість та сенс життя людини. Його бунт дарує нащадкам “Кобзаря”. Весь світ сколихнув той бунт, у чому пересвідчуємося біля могили у Каневі, де цілорічно можна бачити представників найрізноманітніших націй. Слово бунтуючого Шевченка – це “голос волаючого у пустині”, молитва за всіх нас. Справді, молитва і є бунтом, адже ми виражаємо наболіле, бажане, душевне. Всякий бунт веде до того ж самого – любови. Йому не здатен перешкодити ні пануючий режим, ні заляканий чи то обдурений народ, ні будь-які особисті моменти зиску. Бунт – це велика сила любови. Шевченко любив свій народ і продовжує любити через написане Слово…
Останні мої дописи і зокрема цей, належать до циклу “Роздуми у Великий піст”. Тому я буду намагатися торкатися безпосередньо і цієї теми. Тож маємо завершення першого тижня посту, коли щодня лунає молитва Єфрема Сиріна. Цей святий жив на початку IV ст. у Месопотамії. Його життя було сповнене частими мандрами, під час яких Єфрем опановував науки благочестя. Жадаючи тіснішого єднання з Богом, він зрештою селиться у печері, де пише твори та приймає на науку послідовників, учнів. Внутрішній бунт Сиріна чи не найкращим чином виразився у найбільш вживаній молитві:
“ Господи і Владико життя мого, дух лінивства, безнадійності, владолюбства і марнослав'я не дай мені.
Дух же доброчесности, смиренномудрости, терпіння і любови даруй мені рабу Твоєму.
Так, Господи Царю, даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь”.