14.09.2012

Братові за вірою Ігору Капустянському присвячую

 

Минуло лише тижнів зо два після упокоєння отця Ігора. Селяни продовжували жити звичним темпом, хоча у багатьох серцях затаїлися туга й печаль. Тим часом холоди поволі зростали й усе частіше ночами брався мороз. Прибрана від урожаю земля уже чекала своєї снігової ковдри, яку подекуди заміняв туман, що поволі розсіювався з першими сонячними променями. Відлюдника не стало у четвер рано – немов з поваги до цього Анна кожного четверга прокидалася вдосвіта й блукала околицями двору монаха. Її серце ніяк не хотіло відпускати люблячого отця Ігора. Анні все здавалося, що от-от із-за хати чи то з хліва з’явиться сивочола голова Відлюдника й як завше подарує свою ласкаву батьківську усмішку. Так і цього ранку четвертого дня тижня Анна рано зібралася й попрямувала перед школою до хутора. Блукаючи між смугами туману, дівчина думала про різі моменти у компанії з отцем Ігорем, про знайомство із Оленою. Мимоволі Анна спинилася, розмірковуючи над усим цим. Десь від села доносилися звуки голосу худоби, деренчання техніки, але тут – довкола, було достатньо тихо. «Немов життя завмерло на хуторі» було подумала Анна, коли це десь зовсім поруч – у гущі туману – пролунали звуки чавкання. Дівчина дещо охолола, боячись зробити бодай крок. Диких звірів не мало бути поруч, але варто було остерігатися усього.

–        От ти біда – з черв’яком. – так само донеслося з гущі туману. Голос був доволі знайомий Анні, але одразу тяжко згадати кому саме належить. Єдине тішило, що це таки людина, а не звір, але варто було з’ясувати хто ж то саме. Набравшись сміливости, дівчина попрямувала на звуки. Як виявилось, під яблунею стояв Семен Багно, гризучи знайдені яблука пізніх сортів. Не прожувавши до кінця, привітався:

–        Будь здорова, Анно! Хочеш яблучко?

–        Ну ти й налякав мене, Семене – полегшено зітхнула Анна.

–        Та я ж нічого не робив – от тільки яблучка їв. Однако ніхто не збирає їх, а я ж їстоньки хочу.

–        Їсти по-людськи варто, а не чавкаючи. Злякав мене.

–        То немає чого ходити тут.

–        Це вже не тобі вирішувати.

–        Ну…

–     Пішла я до школи, що з дурним говорити? – кинула наостанок

Анна.

–        Чи й не що. Дурному не скучно й самому – виправдав себе Семен і став далі їсти знайдені яблука.

            Тим часом на далекій Слобожанщині вирувало традиційне міське життя. На туман, котрий цього ранку охопив місто, особливо ніхто не зважав, адже «час – це гроші», тому всі поспішали на роботу чи то так у яких справах. Перш за все хвилював власний інтерес, з яким зростає більшість, нерозривно живучи увесь вік. І лише одиниці. Одиниці, як і у будь-чому, виходять поза межі цієї згубної системи, шукаючи те, що здатне сповна задовольнити людську душу. Таким одним, але все ж воїном у цьому безкрайому часовому полі всесвіту був доволі молодий, сповнений сил юнак Ігор. На білявому обличчі проглядалася певна сором’язливість, можливо навіть пересторога, але коли Ігор починав говорити, висловлюючись з приводу життєвих пріоритетів, цінностей світу, то у його голосі чулася незвідана переконливість, твердість, потуга і сила. Силою Слова володів Ігор, але так було не з самого дитинства, як про те люблять оповідати на прикладі Леніна. Зростаючи, як і більшість діток у атмосфері нелюбови, Ігор черпав відповідні життєві уроки, котрі дещо редагувала авторитетна у очах хлопчика бабуся. Певно саме бабуся і стала тим променем світла серед мороку, у якім зростав Ігор. Якою б не була поведінка чи то життєва позиція хлопця, але прагнення отримувати знання ніколи не полишало його. Через брак коштів Ігор не мав можливости відвідувати гуртки та секції, тому відрадою лишалася школа та бібліотека. Схильним був хлопець до біологічного профілю, котрим й слідував, поглиблено вивчаючи тонкощі різних галузей цієї сфери. Але розум ніколи не робить людину щасливою, а подекуди навіть формує пиху погорди та зверхности щодо інших. Усвідомлення цього та напружена сімейна атмосфера спонукали Ігора до пошуку чогось нового. Можливо диво, що той шлях пошуку оминув згубу цього світу: наркоманію, злочинство, розпусту. Серце Ігора шукало затишку й комфорту. Його шлях вів до Бога. У цьому теж довелося пережити певні випробування, адже постав вибір поміж двох конфесій, кожна з яких по-своєму вабила. Порадитися Ігор міг лише зі своєю похилих літ бабусею, котра сказала лише одне: «Слухай свого серця і Господь допоможе тобі». І вибір врешті було зроблено – УАПЦ під опікою архиєпископа Ігора Ісіченка.

            До сім’ї Ігора ще належала мама та сестра із сином. Окрім бабусі та турботливої тітки Тетяни життям Ігора мало хто цікавився у родині. Але все ж подекуди доводилося сину спілкуватися із мамою, часто розмови з якою завершувалися конфліктами й непорозуміннями. Так і цього осіннього туманного ранку, збираючись на роботу, Ігор вирішив повідомити маму про своє церковне життя, котре уже тривало близько року. Вкотре мама висловила своє невдоволення, мовляв у секту якусь ув’язався, в чому підтримала її сестра Ігора. Набравшись терпіння, останній спробував пояснити куди саме і чому ходить, на що мама зробила швидкий та достатньо неочікуваний висновок:

–        Прямо як твій батько…

Ігор поспішав на роботу, тому зовсім не мав часу з’ясовувати деталі почутого, але все ж вирішив продовжити розмову ввечері.

На роботі, позираючи у вікно, де падав перший несмілий сніжок, що одразу танув, Ігор обмірковував слова мами. Якось завше тема батька лишалася табуйованою та й загалом на контакт із мамою син зрідка йшов. І ось через скільки років з уст матері злітає відповідна фраза. Неабиякий інтерес викликало почуте, адже цілком можливо, що батько зможе значно ширше відкрити для сина церковний світ християнства. Хоча, може бути зовсім зворотний ефект. Загалом же було невідомо що саме хотіла сказати мама подібними словами. Спостерігаючи за швидким таненням сніжинок на дворі, Ігор подумав про плин часу, тому одне було чітко зрозуміло: «Варто знайти батька».  

            Анні за кілька місяців мало бути п’ятнадцять. Типово для дівчаток її віку вона інтенсивно розвивалася у всій своїй красі, привертаючи увагу хлопців. Та й сама Анна не ігнорувала тієї уваги, подекуди фліртуючи із парубками. Однокласники її зовсім не вражали, бо були безглуздими на її думку. Та й більшість односельців теж чимось були не такі для Анни. Хоча один таки стрункий та світлоголовий Віталій припав до серця. Анні була до вподоби його весела проста натура, любов до роботи, стриманість перед тютюном та алкоголем. Й за віком Віталій був лише на кілька років старшим. Повертаючись зі школи, Анна навмисне йшла вулицею, де живе Віталій, щоб побачити його бодай на мить у дворі, коли така нагода траплялася. Звісно, що так було далеко не завше, але інколи Анні щастило і тоді вже вона мчала додому, немов на крилах любови, мріючи про коханого та побачення із ним. Довго чекати не довелося, адже за кілька днів у клубі мала бути дискотека, де й можна буде познайомитися. Лишалося лише набратися терпіння у очікуванні задуманого. Всі наступні дні Анна обдумувала свій зовнішній вигляд, про що говоритиме із Віталієм у той вирішальний день, як їй здавалося.

            Ігор повертався з роботи з певною боязню, адже саме сьогодні він може почути те, що докорінно змінить усе його життя. Немов у незнайомому ліфті палець довго шукав потрібну кнопку і так само довго ключ не потрапляв у отвір вхідного замка. Зробивши пару кроків коридорним паркетом, Ігор вслухався у пануючу тишу, крізь яку прорізалося сопіння єдино присутньої у квартирі собаки Ніки. Уже традиційною була записка на дзеркалі від сестри з коротким і таким знайомим текстом: «Погуляй з Нікою».

–        Вже б ніколи не знімала цієї записки. – вголос обурився Ігор, адже подібне повторювалося далеко не вперше. На цей голос відреагувала собака і покірно підійшла до господаря, виражаючи готовність гуляти. Одягнувши нашийника, Ігор уже було зібрався виходити, коли це пролунав телефонний дзвінок.

–        Ігоре, мама побуде пару днів у мене – допоможе з деякими

приготуваннями. Бабуся теж з нами. Сподіваюся, ти даси собі раду із сестрою. Ну все, бувай.

            Телефонувала тітка Таня – сестра матері. Тітка працює кухарем, тому подекуди просить допомоги у період великих замовлень. Перед Різдвяним постом справляють ряд урочистостей, тому Таня саме завантажена, а вже племіннику лишалося чекати слушної нагоди для розмови із мамою.

            Гуляючи із Нікою, хлопець обмірковував можливі варіанти завтра раніше піти з роботи, щоб потрапити на вечірню відправу у церкві. Начальниця і так доволі поблажлива, але подібні ситуації змушують усе частіше замислюватися над вибором своєї життєвої дороги.

            Вечір п’ятниці, субота та неділя завше були найрадіснішими для Ігора, адже він їх проводив у церкві, куди залюбки приходив, немов додому. Саме у церкві недільного ранку пострічав маму у супроводі бабусі та тітки Тані. Порадившись зі своїм духовним наставником, Ігор  таки вирішив дізнатися правду про свого батька, що слід було очікувати цього вечора.

            На подив хлопця, мама поводила себе достатньо спокійно. Коли син повернувся із вечірньої прогулянки з Нікою, то мама сиділа на кухні чекаючи, коли син долучиться до чаювання. Навіть не довелося нічого питати, адже мама сама розпочала:

–        Синку, ти вже колись чув, що я навчалася у технікумі, але всіх деталей не знаєш. До навчального процесу я ніколи особливо не була схильною, тому неабияк рада твоїм успіхам у цьому. Скажімо так, мене ті нудні заняття зовсім не стимулювали. Я молода й вродлива подобалась багатьом хлопцям. Моїм міг бути кожен, але я знала собі ціну. Ти обурюєшся моєму далеко недосконалому життю, але такою я була не завше. Моя пристрасть перед алкоголем та активним відпочинком бере початок ще з часів далекої юности. Не подумай, що я себе намагаюся виправдати. Я каюся, слізно каюся за всі свої вчинки, але не стаю такою, якою б ти мене хотів бачити, Ігоре.

–        Людина створена за образом і подобою Господніми, чому має відповідати – перебив хлопець.

–        Так, так, синку. Саме так… А я – грішна. Але у той же час я не відчуваю за собою жодного гріха, бо просто закохалася. Знав би ти, Ігоре, яка то чудесна пора кохання. В такий час ти любиш увесь світ, бо він для тебе поміщається у одній людині. І як би там і що не було, але ти щасливий. Я була щаслива, Ігоре, завдяки твоєму батькові. Саме так. Ти знаєш, що з мене філософ геть нікудишній, але на пари з філософії я дуже любила ходити. Усі ті лекції були неймовірно дивовижними розповідями з його уст. Згодом я почала помічати з його боку інтерес щодо мене, але…

–        Він був одруженим? – не витримав Ігор.

–        Ні, він був старим, – заходячи до кухні, втрутилась у розмову бабуся, – він був старшим твоєї мами на усі 25 років, а то й більше. Тому я категорично заборонила їй будь-що розпочинати. Але впертість твоєї мами вкотре дала знати про себе. Все виглядало цілком таємниче, хоча я добре розуміла незвичну поведінку доньки. Мене не цікавили деталі, але результат був очевидним – вагітність.

–        Це був я? – розгублено уточнив Ігор.

–        Так, синку, – продовжила мама, – ти став єдиним його сином.

–        Чому єдиним? Він загинув? – не розумів Ігор.

–        Гірше. Так мені здавалося. Твій батько ще до нашого знайомства мав намір стати монахом, що і зробив.

–        А сімейні зв’язки його не стримували?

–        Ні, синку. Просто він і гадки не мав ні про які зв’язки. Все вирішилося саме собою. Вичитавши у мого курсу свій предмет, твій батько одразу розрахувався, а я просто лишила навчання.

–        І дарма. Вже якось би осилила останній рік та мала б бодай документ про освіту. – знову долучилася до розмови бабуся.

–        Так а що далі? – не вгавав Ігор.

–        А далі таке життя, яким ти його бачиш, онуче. Можливо і я, і мама припустилися певних помилок, але тепер ти все знаєш і можеш приймати будь-яке рішення.

Хвилину панувала тиша. Видно було, що Ігор вагався перед чимось, але таки вирішив:

–        Я маю знайти свого батька.

–        Я так і знала, що ти надумаєш це. – нервово випалила мама.

–        Та нехай їде. Не дарма кажуть: «Два чоботи – пара» – вставила своє слово сестра, котра щойно повернулася із гуляння.

–        Я шукатиму і це точно! Я пішов молитися, тому не турбуйте. – встаючи із за столу додав Ігор, а тим часом годинник пробив у коридорі 22 удари.

« Що Тобі принесу або чим Тобі віддячу, Великодаровитий Безсмертний Царю, Щедрий і Людинолюбний Господи, бо мене, котрий лінувався догоджати Тобі й нічого не створив доброго, Ти привів на кінець проминулого дня, чинячи навернення і спасіння моєї душі?...» молився того вечора Ігор, постійно міркуючи про батька. «Чи не злітає й з його уст молитва у цю пору?», думав хлопець, не маючи жодного уявлення про довгий шлях, котрий докорінно змінить усе його життя.

–        Я б тобі радила розпочати пошук батька зі своєї церкви. Цілком логічно може бути, що з прийняттям монашества він змінив ім’я, але ж від цього він не став секретним агентом. – вже наступного ранку говорила бабуся із Ігорем.

–        Я теж думав про це. У середу у владики прийомний день, то я спробую в обідню перерву вирватися до нього.

–        Ти так поспішаєш.

–        Життя не таке вже й тривале, як нам те часто здається.

–        Можливо, Ігоре, можливо.

–        Ну все, я побіг на роботу. До вечора! – попрощався Ігор, цілуючи бабусю у змарніле чоло.

            Двадцяти п’яти літній львів’янин Юрій ледь упхався своєю кремезною статурою до трамваю №6, що слідував по Личаківський повз «Шевченків гай». Саме там неподалік мала відбутися за лічені хвилини зустріч із потенційними партнерами зі створення сайтів з продажу комп’ютерної техніки. Уже понад п’ять років зі старшим братом Миколою  Юрій розробляє подібні сайти, рекомендуючи себе на світовому ринкові. І ось по завершенню цього тижня мала відбутися одна із перших вагомих зустрічей, на котру поспішав Юрій одразу із завершенням меси. Перший лапатий сніг створював страшенний дискомфорт, заліплюючи собою усе довкола.

–        Уже зима дає про себе знати. – зауважив хтось із пасажирів трамваю.

–        Це вона і так забарилася. Пригадую, як сипав сніг на Покрову – ото була дивина. Померзли ми тоді добряче усі. – долучилася до розмови похилих літ жінка.

            «Перший сніг – що б то могло значити?» міркував сам собі Юрій, а тим часом трамвай наближався до потрібної зупинки, тому хлопець швиденько наблизився до дверей та одразу вискочив із салону, прямуючи до місця зустрічі.

–        Доброго ранку! Вибачте за спізнення – непогода зашкодила. – вже у офісі почав Юрій.

–        Не переймайтеся, ми розуміємо. Просимо сідати. І одразу перейдемо до справ. Ми вас запросили бо нам стали до вподоби уже зроблені проекти. Особисто мені здається, що ви маєте неабияку перспективу, у чому ми вам спробуємо допомогти. Скажімо так, я не люблю тривалі розмови, тому доки пропоную ознайомитися із договором, а я тим часом відлучуся на засідання до сусіднього кабінету. Сподіваюся отримати згоду з вашого боку на співпрацю, Юрію.

Щойно Юрій лишився на самоті, як одразу ознайомився із цілком зрозумілим та доступним договором. Лишалося лише чекати свого нового партнера. Розглядаючи кабінет, Юрій помітив купу хаотично складених газет. Перебираючи їх, юнак угледів статтю про одинокого монаха із области. Матеріял зацікавив, тому Юрій сів читати діялог журналістки з ченцем. Проникнувшись написаним, хлопець не помітив як й повернувся діловий партнер.

– Бачу ви погодились на співпрацю без особливих вагань. Тож вітаю вас, Юрію, із успішним партнерством! До роботи. А газету за потреби можете забрати із собою – я вже давно її прочитав.

            Юрій був надзвичайно радий новій роботі, але суттєво більше враження на нього справила газетна стаття. Постать монаха була настільки дивовижною, що не лишалося більше нічого, як поїхати до нього. Задум Юрія був цілком реальним, адже шлях не такий уже й довгий. Лишалося врахувати усі деталі, що було питанням часу.

            Лишалися лічені дні до такого очікуваного побачення, як думалося Анні, з Віталієм. Перебравши разів з десять свої найліпші вбрання, дівчина нарешті визначилася і по суті була готова. Але час, здавалося, так поволі рухався, що подекуди навіть починало дратувати Анну. Та доводилось набиратися терпіння й впевнено рухатися до своєї мети. Ніхто не зміг би пояснити що саме вражало дівчину у Віталію, та й сама Анна навряд чи змогла що пояснити. Сама собі вона часто повторювала:

–        Кохання є коханням. – і заходилась своїм дитячим сміхом, на котрий особливо ніхто не зважав. Головне, що думки про Віталія вистачало, щоб бути щасливою. Пік щастя поступово наближав той бажаний день. Вбравшись у відповідну одіж та злегка підфарбувавшись, Анна повагом рушила до клубу. Немов вперше заходячи у середину, дівчина уважно роздивлялася усих довкола. Угледівши Семена Багна, котрий багато чого знав попри свою дивакуватість, Анна підійшла до нього.

–        Здоров, Семене. Вітю з центральної вулиці бачив?

–        Бачив.

–        Чому ж я його не помітила? – розгубилася Анна через свою неуважність.

–        Бо я його бачив у власному дворі вчора і позавчора і три дні тому.

–        Знову ти за своє, Семене. Я питаю чи ти тут і сьогодні не бачив Вітю?

–        А, ну так би одразу. Не бачив і не думаю, що побачу.

–        Чому ж?

–        Зима, зима скоро.

–        А Вітя до чого? – уже починала нервувати Анна від специфічних відповідей односельця.

–        Ти тихіше. Не забувай хто тут старший. Зима – це холод. Всім холодно. І худобі. Хлів у твого Віті зовсім нікудишній, то затіяли будувати новий. Роботи багато, от Вітя і втомлюється, бо з лише батьком працюють. Не до гульок хлопцю.

            Не подякувавши і не попрощавшись, засмучена дівчина похапцем вийшла із клубу. За інерцією пішла додому шляхом, яким ходить зі школи – по центральній вулиці. Сльози, що капали з її очей, замерзали на щоках від морозу, котрий брався наніч. Руки теж починали мерзнути, як і все тіло, адже Анна йшла дуже помалу. Поступово увага почала переключатися на думки про холод за чим не помітила як минула двір Віталія.

–        Яке ж життя несправедливе! – вирвалось у Анни.

–        Ти справді так думаєш? – пролунав позаду знайомий голос, який, правда, дещо злякав. То був голос Віталія у чому однозначно переконалася дівчина озирнувшись.

–        Привіт, Анно – привітався хлопець, чекаючи відповіді. «Він знає моє ім’я» раділа подумки Анна. Збагнувши причину мовчанки, відповіла:

–        Привіт, Вітю… То як будівництво хліва? Певно холодно і тяжко? – одразу посипала питаннями дівчина.

–        Якщо хочеш, можемо подивитися. – неочікувано для такої порі запропонував Віталій.

–        Чом би й ні. Ходімо.

Біля розпочатого хліва стояли не довго бо й дивитися там особливо було нічого. Холод давав знати про себе.

–        Ти тремтиш. – помітив Віталій по Анні.

–        Трохи є. Змерзла. – зіщулилась та.

–        Можемо подивитися старий хлів. – запропонував Віталій, адже варіянтів для зігріву більше не було.

–        Це хороша ідея. – пожвавішала Анна, хоча насправді не розуміла сповна що можна робити у хліві, де повно усілякої худоби.

–        На вишках сіна багато? – натякнула Анна.

–        Зима лише починається. Там лише обережно варто підійматися по драбині. Не боїшся?

–        Ти мене погано знаєш, хлопче! – переконливо заявила Анна.

–        Цілком може бути, але маю сподівання взнати краще.

–        Я теж. – підіймаючись по драбині відповіла Анна.

Місяць, що пробивався крізь маленьке віконце, своїм променем вказав місце і час. З особливою ніжністю, відчутним трепетом, певним незнанням Анна й Віталій злились воєдино, корячись відомим словам: «Кохання може все, коли воно прийде, коли воно, коли воно кохання».

 

–        Слава Ісусу Христу, брате Ігоре! – радісно привітався архиєпископ Ігор, побачивши свого любого прихожанина.

–        Благословіть, владико. – наближаючись, попрохав хлопець.

–        Бог благословить. Сідайте, брате. Чим можу зарадити?

Ігор лаконічно виклав історію останніх днів, попрохавши допомогти у пошуці батька. Звісно, що даних було замало, але все ж певні деталі підказували шляхи пошуку.

–        Ігоре, ви взялися за хорошу справу. На вашому місці я б очевидно зробив те саме. Зрозумійте, що обіцяти вам швидкий і якісний результат не можу. Дайте мені час до неділі і тоді я вам спробую дати знати бодай якісь результати пошуку. Моліть Бога про успіх у цій справі – все, що можу вам порадити, а доки все. Маю приймати інших відвідувачів. З Богом!

–        Слава Ісусу Христу, владико! – попрощався хлопець.

–        Навіки Богу слава!

Одразу після вечірньої відправи архиєпископ взявся за пошуки батька Ігора. Надія була лише на прізвище і вона виправдалася. Знайшовши відповідну особову справу, владика поспіхом шукав аркуш із автобіографією – розповідь Ігора багато у чому збігалася із написаним. Не лишалося нічого більшого, як зателефонувати до декана Львівської области.

–        Слава Ісусу Христу, отче! – привітався владика.

–        Благословіть, владико!

–        Бог благословить. Як ваше життя, справи у парафіях?

–        Саме думали надсилати вам документи про заміну одного зі священиків, точніше монаха. Будучи на схилі літ, упокоївся о. Ігор – монах одного з обласних сіл. Доки на його місце поставили брата Андрія, якщо ви затвердите це рішення.

–        Давно відійшов о. Ігор?

–        Уже майже 3 тижні.

–        У якому стані його житло? Пригадую, він жив на хуторі?

–        Так, владико. Монах мав хатину на хуторі. Місцева дівчина Анна доглядає житло разом із львівською журналісткою Оленою. Ми маємо намір позабирати книги та церковні речі звідти.

–        Я б у вас хотів просити доки нічого не чіпати. Днями виявилось, що у покійного є нащадок. Якщо ваша воля, то невдовзі він приїде до вас і ви відвезете хлопця до батьківської хати.

–        Думаю, з цим не буде проблем, владико. Тоді я чекатиму вашого дзвінка щодо конкретних дат візиту хлопчини.

–        Я неодмінно сповіщу вас, отче. Слава Ісусу Христу!

–        Навіки Богу слава, владико!

Тепер було неабияким завданням повідомити Ігора не дуже радісну новину. Багато залежить від сили духу хлопця і бажання таки поїхати у батьківський край. В останньому владика навіть не сумнівався. Тож як і обіцяв, після недільної літургії архиєпископ запросив Ігора до свого кабінету.

–        Брате, не можу сказати, що дізнався багато, але все ж маю деякі новини. Одразу скажу, що ваш шлях буде не близьким, але вартим того, щоб знайти бажане. Ось я маю адресу і телефони за якими ви зв’яжетесь із львівським деканом. Коли вам буде зручно, то можете одразу їхати, де на вас чекатимуть і у всьому допоможуть. Якби там не було, та я вам би радив не плекати особливих надій і прислухатися у всьому до Господа.

–        Владико, якщо я узгоджу питання на роботі, то ви дозволите мені їхати вже за кілька днів?

–        Я благословляю вас, Ігоре, у цю дорогу.

–        Дякую, владико. Слава Ісусу Христу!

–        Навіки Богу слава!

 

–        Мамо, бабусю, я їду наступного тижня на пошуки батька. – з порога на всю квартиру заявив Ігор, повернувшись додому, на що бабуся й мама лише перезирнулися.

–        Ти ж тільки не вздумай привозити його сюди, а то буде два ненормальних дома. – зауважила сестра.

–        Завжди знав, що ти мене «любиш», сестро! – дорікнув Ігор.

–        Ми можемо тобі чимось допомогти? – поцікавилась бабуся.

–        Після всього ти йому ще й допомагати хочеш? – обурилась мама.

–        Хлопець пішов на важливий крок у своєму житті. Ти ж знала свого батька то чому і він не може цього? Тимпаче, що Ігор самостійно їде шукати, а не з твоєї ініціативи. Добре, що ти йому сказала правду, але справа іще не завершена.

–        Всеодно я проти усього цього. Ігоре, я не поділяю твого рішення. Ти немов був щасливий і без батька.

–        Немов, мамо… – стиха підтвердив син і пішов до своєї кімнати молитися, бо вже пізня пора була. «… вибач нам провини наші, як і ми вибачаємо винуватцям нашим… Боже, я не тримаю зла на маму, але вкажи мені вірний шлях. Чи буду я щасливий, знайшовши батька і чи він зрадіє мені? Допоможи мені у цьому, Господи», засинаючи молив Ігор.

 

–        Мамо, я мушу їхати до одного села у области, де мешкає на хуторі дивовижний чоловік. Він монах. – обтрушуючи сніг з вулиці, заявив Юрій, повернувшись додому.

–        Давай усе по порядку. Як там робота? – світився інтерес у очах матері.

–        Так от, саме на роботі я прочитав цю статтю. Ось вона. – і Юрій витягнув з кишені згорнену газету.

–        То тебе взяли? – не вгавала мама.

–        Взяли, взяли, мамо. Я тепер партнер солідної компанії. Але цю роботу я можу робити будь-де. Тому маю негайно їхати до того монаха.

–        Тебе немов переклинило, синку. Давай спершу я прочитаю статтю і вже тоді скажу свої міркування. Домовились?

–         Так, мамо. А я доки прийму душ.

За сімейною вечерею справа дійшла до обговорення незапланованої Юркової поїздки.

–        Справді, цікава постать той монах. Щоправда, там не сказано чи приймає він таких «кадрів» як ти?

–        Мамо, ну він же – монах.

–        Ченці теж різні бувають. Також зважай, що він – православний, а ми – католики.

–        З цим якраз зовсім не має бути проблем. Ти читала, що він належить до єпархії архиєпископа Ігора Ісіченка. Говорять, що Ісіченко – мудрий християнин і має у собі «зерно правди».

–        Я чула про Ісіченка і це справді аргумент в твою користь… Гаразд, якщо ти дійсно все узгодиш на роботі, то я не буду проти цієї поїздки.

–        Дякую, мамо! То я вже буду поволі збиратися. – і Юрій пішов до своєї кімнати.

–        Діти, діти, якими ж спонтанними бувають ваші бажання. – сама до себе промовила мама Юрія, допиваючи чай.

Снігу ставала усе більше й більше. От-от Віталій з батьком завершать нового хліва. Роботи чимало, тому з Анною зовсім немає часу гуляти. Лише коли вона повертається зі школи, то випадає можливість кілька хвилин поговорити біля воріт. Сама ж Анна почала себе поводити дещо дивно. У Віталія складалося враження, що дівчина уже не рада йому. Але ніхто точно не міг знати, що саме діється у серці юного створіння. Якби був живий отець Ігор, то Анна уже б давно розповіла йому про свої відчуття, але такої людини не було. Подібна ситуація тривала кілька тижнів, доки дівчина вперше не втратила свідомість на перерві.  Оглянувши відвідувачку, шкільна медсестра довго вагалася із діягнозом.

–        Анно, було б добре поїхати тобі у район і здати там ряд аналізів. Не хочу бути категоричною, але твої симптоми вказують на вагітність.

Реакція Анни була достатньо спокійна.

–        У мене буде дитина?

–        Якщо я не помиляюся, то так. Тож тепер ти маєш думати про долю нащадка, обговорити це із мамою, батьком дитини.

–        А що б ви робили?

–        Я б народжувала попри що. Думаю, отець Ігор теж би цього хотів.

–        Дякую за пораду. Буквально завтра поїду до лікаря у район. А з рештою вже згодом розберуся.

–        Але не поспішай із висновками – я можу помилятися.

–        Дуже б не хотілося, щоб це була помилка. Всього вам доброго! – лишаючи кабінет медсестри, розпрощалася Анна.

« Господи, я до Тебе не так часто взиваю, бо Ти й так відаєш усі мої діла та бажання. Знаю, що не з твого благословення ця дитина, але можливо Ти благословиш її на життя. Я сама ще дитина і завше буду такою у Твоїх очах. Але прийшов час і мені породити. Мені далеко до Богородиці, але виходить, що ми стали із Нею ровесниці у цьому. Тож молитвами Твоєї Матері, Господи, збережи цю дитину у моєму лоні і даруй їй життя. Доречно зауважила медсестра щодо отця Ігора – я теж думаю, що він був би цілком радий цьому дитяті. Не полишай мене, Господи, у цей час і прийми мою щиросердну молитву, бо хто ж як не Ти завше оберігаєш мене і мою родину. Збережи й це дитя…» думала собі Анна, повертаючись засніженими дорогами додому.

Ще здаля Віталій помітив Анну, котра поверталася суттєво раніше зі школи. Відпросившись у батька, хлопець стрімголов кинувся на зустріч дівчині.

–        Привіт, Аню. – захекано привітався парубок, у відповідь побачивши повні сліз очі.

–        Вибач мене. – стиха звернулася дівчина.

–        Сонечко моє, я не тримаю на тебе ніякого зла. – витираючи її сльози, намагався бодай якось заспокоїти кохану Віталій.

–        Ти не про все знаєш. – більш сухо видавила Анна, від чого у Віталія одразу виникло маса припущень, але найбільший страх був перед зрадою. Стримуючи самого себе, Вітя таки вирішив почути причину.

–        Думаю, ти можеш мені усе пояснити.

–        Я вагітна… від тебе. – не довго вагаючись заявила Анна продовживши, – Завтра поїду у район здавати аналізи і проходити медогляд. Як для тебе, так і для мене ця новина приголомшлива. Особисто я прийняла для себе рішення, а ти ще подумай.

Віталій уже мав повертатися до роботи. Зробивши кілька кроків, він озирнувся до Анни і посміхаючись сказав:

–        Я хочу бути з тобою, сонечко. Ми щось неодмінно придумаємо. Іди додому – тобі не можна мерзнути.

            Не менш важливими для Анни лишалися слова матері, але з цим можна було зачекати. Хоча село – це місце, де тяжко щось утаїти.

           

Небеса усміхалися Ігору – за лічені хвилини мав рушити потяг зі сполученням «Харків-Ужгород» через Львів. На подив хлопця прийшла провести мама, немов передчуваючи якусь втрату сина.

–        Мамо, я ж не у заслання їду. Доволі скоро повернуся. Тимпаче, що мою роботу ніхто не зробить. Не суму тут. Он тітка Таня тебе розважить трохи. Все, мені час іти до вагону. – вириваючись з обіймів мами розпрощався Ігор та рушив у дорогу. Хвилювання давали про себе знати усі 20 годин їзди. Ігор часом уявляв собі зовнішність батька, його манери, погляди на життя. Ще Ігор думав про маму та бабусю. Не відомо чи зробили вони помилку у свій час, чи так воно мало бути з волі Бога, але певно, чимало втрачено. Навряд чи вдасця усе те компенсувати, але доки відомо одне – син робить крок на зустріч батькови.

–        Слава Ісусу Христу, брате Ігоре! Я отець Андрій – супроводжуватиму вас у поїздці. Якщо ви не проти, то пропоную поспішити, адже менше ніж за годину рушає наш автобус до села, а ще чимала дорога до автовокзалу.

–        Навіки Богу слава, отче. Тоді рушаймо.

–        Ви бажаєте спершу до цвинтаря чи до господи на хуторі? – вже у автобусі дорогою до села поцікавився отець Андрій.

–        Що маємо побачити на цвинтарі, отче? – якось не міг збагнути питання Ігор. Пильно поглянувши на хлопця, священик поцікавився:

–        А ви ким є для отця Ігора?

–        Сином…

–        Тоді я все зрозумів, брате. Гаразд – на місці розберемося. Наберіться терпіння. Гадаю, вам знайома праця Августина «Сповідь»? Здається, у десятій книзі автор говорить про coditur, що з латині означає – впорядкування у дусі.

–        Так, отче. Я пригадую ці роздуми Августина. Дух, як свідомість, важливою складовою у собі має пам’ять, а вже пам’ять дарує нам бажання щастя, що і є впорядкуванням.

–        Ми зрідка бодай на мить розуміємо природу щастя у його повноті, тому доречно працювати над  coditur. Мені здається, що Господь посилає нам певні ситуації, спонукаючи до вправлення у дусі. Особливо це стосується ситуацій із втратою дорогих людей. Той самий Августин детально описує у одній із перших книг втрату свого друга, називаючи це «солодкою втратою». Не можна бути «холодним» до людей, але у той же час у всьому намагаємося зберігати межу.

–        Що саме ви хочете сказати усим цим, отче? – напружився Ігор.

–        Щоб ви ні про що не шкодували і лишалися попри що із Господом. Всяке село – це далеко не місто. Немов люди живуть ті самі, але закони тут дещо інші – у чомусь кращі, а у чомусь й гірші. Зважайте на це і умійте зберігати спокій. А там люди розберуться і самі потягнуться до вас, коли будете того варті. Ми вже, власне, наближаємося до зупинки, тому готуйтеся виходити.

Гостей зустріли баба Лариса та Семен Багно. Чудернацькі манери та незвична вимова селян уже дивували Ігора. Та неабияк тішило серце звучання рідної мови, котру зрідка почуєш на Слобожанщині навіть по селам. За вказівкою отця Андрія одразу рушили на цвинтар. Їхали запряженим у воза конем. Баба Лариса безперестанку розповідала отцю новини села, Семен мовчки поводив коня, гризучи яблука, а Ігор сидів наприкінці воза, і з цікавістю роздивляючись місцевість, запорошену першим снігом. Доволі багато було лелечих кубл на стовпах, що викликало інтерес у хлопця:

–        У вас справді у теплу пору є лелеки?

–        Ще й скільки. Бувало вранці почнуть літати й своїми крилами аж сонце закривають. –  з повним ротом яблук намагався відповісти Семен. Судячи з юрби дітлахів Ігор зробив висновок, що проїжджають повз школу.

–        Стій, Семене. Може де Анна буде іти, то нехай з вами їде, а я вже піду додому та приготую обід. – клопоталася баба Лариса.

–        Ви там дуже не переймайтеся, сестро. – зауважив отець Андрій, на слова котрого до возу підбігла худощава чорнява дівчина. Окинувши швидким поглядом Ігора, привіталася:

–        Доброго вам дня! – і хутко підбігла до отця Андрія.

–        Слава Ісусу Христу, отче! Рада вас бачити.

–        Навіки Богу слава, Анно! Сідай біля нашого гостя і поїдемо разом на цвинтар, а потім на хутір. Ти ж маєш час?

–        Так, отче. Залюбки.

Вмостившись поряд з Ігорем, дівчина спершу мовчала, але цікавість таки взяла своє, тому й першою розпочала розмову:

–        Мене звати Анна. А вас?

–        Ігор. – спокійно відповів хлопець.

–        Прямо як і отця Ігора. А ви теж хочете бути монахом? – не вгавала Анна.

–        Я про це ще не думав.

–        Знаєте, у мене теж помер батько, але вже давно. Хоча й отець Ігор був мені немов батьком.

            Ця фраза давала чітко зрозуміти усе те, чого доки не розумів Ігор за таємними фразами владики й отця Андрія.

–        Давно його не стало? – так само спокійно продовжував Ігор.

–        Вже близько місяця. А ви не спілкувалися?

–        Жодного разу. Він про мене не знав, а я навіть не уявляв яким може бути мій батько.

–        Як то так?

–        У світі бувають різні дива.

–        Отець Ігор був дивом нашого села.

–        Ти його добре знала?

–        Я з ним була майже щодня. Він навчав мене, розвивав, виховував. Особливо ми споріднилися із приїздом Олени.

–        Хто це? – не розумів Ігор.

–        Журналістка зі Львова. У отця Ігора був ювілей у жовтні – 70 років, то Олена писала статтю про нього. Невже ви не читали?

–        Певно у нас немає такої газети.

–        А ви здалеку?

–        Потягом майже добу їхати.

–        Огого. Далекувато. То ясно що ви не спілкувалися, бо далеко живете.

–        Причина не у цьому, але тепер це не важливо. Ти мені розповіси про мого батька?

–        Важко розповідати про життя Відлюдника – це варто бачити. Ось ми вже наближаємося до цвинтаря. Ви не боїтеся трохи погрузнути у снігові?

–        Це не найгірше, що траплялося у моєму житті. Ходімо до могили.

Семен Багно лишився біля коня, а Ігор у супроводі Анни й отця Андрія пішли поміж похованими. Могила монаха була майже з краю, тому довго блукати не довелося.

–        От ми і на місці. Пам’ятник ще робимо, бо й немає сенсу так швидко ставити. Думаю, ви розумієте, брате. Якщо потрібно, то ми лишимо вас на самоті. – запропонував отець Андрій.

–        Буду дуже вдячний. – вдивляючись у могилу, відповів Ігор.

Вже на самоті хлопець присів та обережно правою рукою зсунув шар першого снігу. Торкнувшись землі, він немов відчув у ній щось близьке та рідне собі.

–        Привіт, батьку. Чи міг я знати, що побачу коли тебе вже у землі? Що б там про тебе не розповідали, але так я тебе і не взнаю без тебе самого. Та певно так має бути. От тільки б знати мені що тепер робити? Можливо, твоя оселя щось відкриє для мене нове? Якби там не було, але я радий, що знайшов тебе, батьку. Я радий… – сніг, а за ним і розкрита Ігорем земля, вбирали сльози, що одна за одною падали з лиця парубка.

–        Куди далі рухаємося? – наближаючись до возу, поцікавився гість у отця.

–        Якщо ви не проти, брате, то пообідаємо, а далі вже рушимо на хутір до господи вашого батька.

–        Як скажете, отче.

Баба Лариса уже чекала з повним усіляких наїдків столом. Не затримуючись довго у неї, гості злегка перекусили та знову рушили возом, але тепер уже до хати монаха.

–        Ваш батько мешкав на віддалі від усих, тому доведеться трішки проїхатись. пояснила Анна Ігору тривалу дорогу.

–        З людьми він підтримував зв’язки?

–        Так, майже у кожному дворі знайдеться щось, зроблене руками Відлюдника. Мені він теж зробив зі старої вишні пару сувенірів. З дітлахами ваш батько любив гратися, школярам допомагав з уроками, а старші люди вже могли так про що поговорити й до сповіді прийти.

–        То батько відправляв служби?

–        Так. Особливо він любив проповіді – його остання була про смерть. Тепер отець Андрій служить відправи. – пояснила Анна.

–        Ти мене відведеш до церкви? – звернувся Ігор до дівчини.

–        Охоче! – посміхнулася Анна.

Вже почали визирати будівлі хутора, покриті першим снігом, на котрому вигравало вечірнє сонце. Анна вкотре сподівалася побачити постать отця Ігора, Семен видивлявся яблука, а Ігор просто з цікавістю дивився на ту всю місцевість.      

            Весь двір був засипаним опалим листям, котре припорошив сніг. Стара непоказна хата ховалася з одного боку між плодовими деревами, а з іншого – за густим виноградом, котрий уже давно погубив своє листя. Неподалік хати виднілися хлів та колодязь. Чомусь спершу Ігор наблизився саме до криниці та спробував набрати відро води.

–        Вельми холодна буде. – зауважив Семен Багно.

–        Я лише трішки. Хочу спробувати батькової води. – виправдав себе Ігор.

–        Та тут такої води повно – у кожному дворі.

–        Але все ж ця – батькова. – і Ігор таки спробував холодної води.

–        Підемо до хати? – поцікавилась Анна, на що хлопець мовчки зреагував. У оселі було поночі. Спершу минули комірку, яка водночас була й кухнею, потім зайшли до кімнати – свого роду вітальні, і врешті до спальні, заваленої силою книг.

–        Світло тут є? – перше, що зацікавило Ігора.

–        Взагалі є, але ваш батько надавав перевагу свічкам, тому навіть ламп не купував. – відповіла Анна.

–        Значить тепер не завадить купити. Де магазин?

–        У центрі села, неподалік церкви. Згодом вам усе покаже Анна, а доки влаштовуйтесь собі тут. Щодо майна, то з благословіння владики я забрав богословські речі, а вся решта належить вам. Не сумніваюся, що селяни допоможуть вам у всьому потрібному, а я доки маю повертатися до міста. Чекайте мене у неділю рано на літургію. – увів у курс справ отець Андрій.

–        Дякую за все вам, отче. Не хвилюйтеся за мене. Чекатиму нашої наступної зустрічі. Слава Ісусу Христу.

–        Навіки Богу слава, брате!  – розпрощався отець та у гурті із Семеном рушив до автобусної зупинки.

–        Можливо я збігаю до магазину по лампи? – запропонувала Анна.

–        Це хороша ідея. Я ж тим часом трішки освоюся та спробую розібратися з усима цими книгами.

–        То у вас чимало роботи, адже книг сила-силенна.

–        Їх буває значно більше… у бібліотеках.

–        У нас в селі є лише шкільна бібліотека, але там здебільшого підручники.

–        Великі бібліотеки діляться на відділи, де окремо є навчальна література, до котрої належать підручники. Ще ж є маса інших книг – сотні тисяч. Ну а тут можливо тисяча набереться.

–        Що ж ви робитимете з усим цим, Ігоре?

–        Побачу. Ти здається до магазину збиралася.

–        А ви гроші дали?

–        Точно, не подумав про це. Чекай. – Ігор дістав із сумки гаманець та поспіхом відрахував потрібну суму.

–        Я побіжу, але скоро чекайте. – вибігаючи, попрощалася Анна.

« Невже батько перечитав усі ці книги, – дивувався Ігор, – Їх й справді чимало. Що ж з ними зробити? Спробую пересортувати й можливо дійсно варто передати до бібліотеки. Чи їх тут так і лишити? Але ж вогкість та пил будуть нищити їх. Навряд чи хтось захоче тут жити. Та й мені тягти додому усі ці книги зовсім не реально, бо й там не знайду їм місця». У своїх міркуваннях Ігор наблизився до ліжка, на котрому ще не так давно спав його батько. Втомлений від дороги хлопець приліг і раптом відчув під подушкою щось тверде. Рвучко підвівшись, Ігор підняв подушку, під якою був журнального типу записник. Як виявилось – щоденник, зверху якого був невеликий напис: «№25».

–        Виходить, ще десь є 24. – сам до себе вголос промовив Ігор.

Останній запис був зроблений раннім ранком 15 жовтня: « Я радію своїй смерти, адже маю світлу пам’ять і можу у цю пору згадати усих, кого любив: мої батьки, та юна студентка Оля, мій духовний наставник отець Станіслав, Анна, журналістка Олена та усі, хто дарував радість життя. Я вдячний Господу за ту утіху, котру я мав усі свої 70 літ. Справді – це дар Господній – померти у тиші, спокою та без мук. Дякую Тобі, Боже! А тепер мені час упокоїтися…»

До хати ввійшла Анна з цілою купою ламп у руках.

–        О, ви щось уже читаєте?

–        Виявляється, батько не забув моєї мами.

–        Студентку Олю? – уточнила дівчина.

–        Так. Звідки ти знаєш? – здивувався Ігор.

–        Отець Ігор якось розповідав мені про ту Олю, коли ми говорили про сімейне життя.

–        А про мене щось казав?

–        Зовсім нічого. Може таке бути, що він не знав про вас?

–        Може…

–        Вам боляче? – співчутливо спитала Анна.

–        Не те щоб… Просто прикро. Колись я почув притчу про монаха, котрий у одному селі робив дітям іграшки. Але ті вироби були настільки крихкими, що діти швидко ламали їх і у сльозах відчаю бігли жалітися до батьків на «недоброго» монаха. Так повторювалося часто. Врешті батьки не витримали і прийшли до монаха скаржитися, на що той відповів: «Коли ваші діти навчаться обережно та делікатно гратися із моїми виробами, то у дорослому житті, як хтось забажає подарувати їм своє серце, яке значно крихкіше та  раниміше, то вони зуміють зберегти його у цінности». Можливо, моя ситуація із батьком – це лише один із кроків у поблажливости та любови до усих людей. Ми часто маємо життєві уроки, але замість того, щоб зміцнюватися у них, навпаки плекаємо злобу. Світ не є ворогом, але ми часто приймаємо рішення бути ворогом.

–        Отець Ігор навчав, що Господь єднає людей у мирі та любови.

–        Так, але лише духовно спрагнена людина здатна збагнути Слово Господнє, дізнатися Його думку про наше життя. Не знаю як у вас, але жителі міста дуже просякнуті у свідомости земними благами, комфортом, чим лише і займаються, збагачуючись зовні та спустошуючись внутрішньо. Уся тому причина – спокуси.

–        Якось у одній зі своїх проповідей отець Ігор сказав, що спокусник нічого не може зробити людині без її самої волі.

–        Насправді тяжко протистояти спокусам, але лише тоді, коли ти один. Коли ж ти із Господом, то усе кардинально змінюється у принципово кращу, світлішу та радіснішу сторону.

–        Коли до нас приїхав служити отець Андрій, то він часто цитує Августина. У розмові про гріхи, отець згадав слова Августина: «Грішимо не ми, а чужа натура». Чесно кажучи, я не сповна збагнула про яку ж натуру йшла мова.

–        Ясна річ, що я не можу знати про що саме хотів сказати отець Андрій. Бачиш. Анно, за своєю природою людина є творінням Господнім. Людська натура – це світло, добро, любов. Чужа натура – зло, яке веде нас до гріха. Ми приймаємо у себе повітря, страви, знання. Але перш за все маємо розуміти, що саме приймаємо – чи дійсно усе те властиво нашій природі? Свідомо та й бува несвідомо ми приймаємо чужорідні нам знання, речі. І це є гріхом. Суть гріха – це усе те, що перечить вченню Ісуса. Тому і ми вивчаємо християнську науку, щоб знати Бога, бути з Ним, а відтак і не грішити.

            Анна замислилась, пригадавши свою вагітність, котра таки підтвердилась на медогляді у районі.

–        Щось не так? – поцікавився Ігор.

–        Та ні, то я так задумалась.

–        Тоді давай вкрутимо лампи, котрі ти так віддано тримаєш у своїх руках.

–        Ну так, бо для чого ж я їх купувала. У хліві має бути драбина, яка може знадобитися. А ключ від хліва на цвяхові у комірці.

–        Тоді чекай доки я сходжу за драбиною.

За відсутности Ігора, Анні стало зле, тому дівчина вирішила прилягти. Ледве встигла наблизитись до ліжка, як запаморочилась голова і дівчина зомліла.

–        Анно, Анно, приходь до тями. – бідкався над дівчиною Ігор, що саме приніс драбину. На щастя, Анна таки розплющила очі, хоча обличчя повністю зблідло.

–        Я покличу когось. – запропонував Ігор.

–        Не варто. – стримуючи його за руку, прохала Анна, у очах котрої був помітний неспокій.

–        Гаразд, але ти маєш усе мені пояснити. Я не медик, але все ж трохи знаюся на організмі людини. Або у тебе якась хронічна хвороба, або ж ти вагітна.

–        Як же ви усе так легко вираховуєте. Що ж, мушу вам зізнатися, що я вагітна.

Наступила мить мовчання. Анна ще приходила до тями, а Ігор обдумував почуте.

–        Скільки ти казала тобі років? – врешті поцікавився Ігор.

–        Майже 15.

–        Що плануєш робити з дитиною?

–        Народжувати.

–        Сміливо. А як далі жити?

–        Зійдуся з Вітьою та якось уже й житимемо.

–        Я так розумію, що мова іде про батька дитини?

–        Так і він уже знає про це та неабияк радий.

–        Добре, що ви так позитивно сприйняли вагітність. Ну а батьки що?

–        Окрім вас іще ніхто не знає про це.

–        Але ж ти маєш сказати, щоб тебе не навантажували традиційною роботою. Тимпаче, попереду зима і ти особливо маєш берегтися від холодів.

–        Просто я боюся казати мамі та й у Віті мама не подарунок.

–        Бійся Бога, а не матері. Я вірю, що все буде добре. Якщо тобі уже краще, то я вкручу лампи і проведу тебе додому, бо вже майже поночі.

–        Я думала, ви підете до нас вечеряти.

–        Не хвилюйся про це. Он баба Лариса цілу торбу усілякої їжі мені надавала, тому голодним не буду.

–        Тоді ви вечеряйте, а я вже якось сама дійду. Не турбуйтеся – мені вже значно ліпше та й краще буде, коли я наодинці прогуляюся додому.

–        На власний ризик відпущу тебе, але ти маєш неодмінно розповісти мамі про свою вагітність.

–        Не обіцяю, що вже сьогодні розповім, але днями таки зроблю це. А доки я піду. Слава Ісусу Христу, Ігоре!

–        Навіки Богу слава. Бережи себе, Анно!

Вкрутивши усі лампи та повечерявши, Ігор знову взявся за книги, але найбільше цікавили щоденники, котрих ніде не було видно. Оглянувши усе, по інерції Ігор зазирнув під ліжко, де стояло кілька дерев’яних ящиків, замкнених замками. «Певно тут щось цінне» подумав хлопець, одразу взявшись шукати ключі. Зібравши по всій хаті з десяток ключів, юнак терпляче перепробував усі, але безуспішно. Знову довелося вдаватися до пошуку. Поночі Ігор обійшов усю хату, зазирнувши у всі можливі шпаринки, але ключів так і не було. Виснажений пошуком, Ігор поглянув на годинник.

–        Друга ночі! Оце я засидівся. Час молитися і спати.

Сон миттєво охопив хлопця, виснаженого дорогою та емоціями, що злегка гнітили та засмучували. Але щоб там не було, варто рухатися далі – пліч-о-пліч із Господом.

Наближалися чергові вихідні й Олена розплановувала свою чергову поїздку до села, адже востаннє була там ще на похованні отця Ігора. Дещо скучивши за Анною та тією місцевістю, Олена вирішила попри що рушати у село. Узгодивши все із редактором, суботнього ранку молода журналістка виїхала першим рейсовим автобусом. Нічний мороз замалював усі вікна, але ще тепле сонце легко знищило усі ті малюнки, відкривши чудові краєвиди, подекуди вкриті снігами.

Анна знала про приїзд Олени, тому вже чекала на зупинці, адже їй першій хотілося розповісти про появу сина монаха. Швидко довідавшись про останні події з життя журналістки, Анна загадково заявила:

–        А у нас трапилася пригода.

–        У нас – це вдома чи у селі?

–        Можна сказати, що у селі.

–        Ну то просвіти мене у цьому.

–        Я тебе шокую, адже позавчора приїхав син отця Ігора.

–        Як це? – не вірила почутому Олена.

–        Казала ж, що шокую. По перше, отець Ігор не завше був монахом. По друге, у нього є син.

–        І що той син тут робить?

–        Приїхав шукати батька. Він теж, до речі, чимало тямить у церковних справах. І оселився у батьковій хаті.

–        Я так розумію, що маю перспективу познайомитися із ним?

–        Авжеж. Давай одразу до нього й підемо.

Дорогою до хутора дівчата зустріли Віталія.

–        Привіт, Анно! То що тобі сказали у районі? – не стримував своїх емоцій парубок. Відійшовши убік, Анна пошепки відповіла:

–        Я справді вагітна, але не варто кричати про це. Думаю, час уже сказати батькам і вирішувати наше сімейне положення.

–        Навіть не знаю як саме сказати мамі про це? – знітився хлопець.

–        Тоді доки мовчи, а я вже разом із тобою скажу про все. А доки ми маємо іти з Оленою. Тому бувай.

–        Бувай, сонечко!

–        Бачу, у тебе вже серйозні стосунки. – підмітила Олена.

–        Не те слово. – усміхаючись, підтвердила Анна.

Ігор поступово читав останній щоденник батька, відкриваючи для себе цікавий світ. Замислившись над словами: «Той, хто звільнився від тенет диявола, здатен зрозуміти немочі інших людей і не засуджувати їх», хлопець аналізував власні дії, котрі подекуди переходили допустиму межу. Очевидно, що до розуміння інших ще дуже далеко. У той час Ігора продовжувало хвилювати питання незнайдених ключів від ящиків під ліжком. Питати про це у Анни чи кого із селян було якось ніяково та певною мірою небезпечно. Лишалося надіятися на Господа. Отакого зосередженого на роздумах про останні події Ігора й застали дівчата.

–        Слава Ісусу Христу, Ігоре! – привіталася Анна.

–        Навіки Богу слава, дівчата! – закриваючи батькового щоденника, привітався у відповідь парубок.

–        Знайомтеся – це Олена, про яку я вам розповідала. – відрекомендувала нову гостю Анна.

–        Я вже трішки читав про вас у батьковому щоденнику. Як він писав:

«цілеспрямована натура».

–        Цікава характеристика. Приємно познайомитися, Ігоре. – посміхнулася Олена.

–        Я так розумію, що ви з дороги, тому доречно буде перекусити.

–        Доречно буде добре пообідати. – втрутилась у розмову Анна – Тому ходімо до мене на гостину.

–        Навіть не знаю. – розгубився Ігор.

–        Не хвилюйтеся. Вас там радо зустрінуть. – заспокоювала Олена.

–        Раз ви так запевняєте, то я маю погодитися.

Вже дорогою, слухаючи скрип снігу під ногами, Ігор поцікавився у журналістки:

–        У своєму щоденнику батько висловлював неабияке захоплення вами, Олено. Чим же ви так зуміли вразити його?

–        Можливо тим, що я «цілеспрямована натура»? – знову усміхнулася Олена.

–        В чому ж ваша цілеспрямованість?

–        У пошуці та осягненні щастя.

–        Так все серйозно у вас, Олено. Чи думали ви над тим, чому людина прагне щастя?

–        Бо людина створена для щастя.

–        Це може бути відповіддю, але цікаво щодо цього мислив святий Августин. Розмірковуючи щодо пам’яті людського мозку, Августин дійшов висновку, що саме походження із раю дає нам стимул прагнути до щастя. Наука про це каже більш конкретніше. Можливо вам доводилось чути про допамін – ген щастя. Все, що має людина у своїм організмі, створене задля роботи. Ген щастя теж дає знати про себе, тому ми й прагнемо до кращого.

–        Виходить, усе так легко? – зробила висновок Анна.

–        О ні. Той самий Августин говорить про забуття – щербина пам’яти. У науці цією щербиною є ілюзія щастя: алкоголь, тютюн, агресія, гнівливість. Так як лезом ми можемо бритися, але й різати собі судини, так і щастя людини цілком ймовірно здатне перетворюватися на загибель. Знаєте у чому причина?

–        Без Бога щастя не буває. – в один голос відповіли дівчата.

–        Так «Найкращий Твій раб той, хто менше прагне почути, що хоче, а радше почути Тебе» писав Августин.

–        Ви чимало знаєте. Нагадуєте свого батька. – зробила висновок Олена.

–        Головне, щоб знання не ставали засобом сподобатися людям, а лише чомусь навчали. – підсумував Ігор.

–        Ми вже прийшли. Ви тільки не лякайтеся, бо у мене людно. – попередила гостей Анна. У хаті й справді виявилося чимало дітлахів. Дівчина одразу познайомила Ігора із мамою та запросила до столу. За обідньою трапезою мова пішла про знаки зодіаку та гороскопи. Дівчата почали суперечку щодо цього. Не витримуючи, Ігор вирішив утрутитися у розмову.

–        Дозвольте мені сказати кілька слів щодо цього. Був період, коли люди жили астрологією, вірячи у всі ті вчення. Попри те, що зорі таки існують, жодним магічним чином вони не впливають на нас. Тому це не можна назвати наукою, а відтак і змістовними твердженнями. Тома Кемпійський писав: «Ми маємо уміти критично споглядати ситуацію, немов із зовні». Наступні мої слова не є церковною догмою, а лише особистими міркуваннями. Як на мене, небесні світила, народження людини з певним темпераментом, задатками – усе це воля Бога. Хтось розглядає зірку в образі романтичного світила, а хтось вважає її частиною певного сузір’я. Хтось каже, що народився наприкінці квітня, а хтось зве це періодом Тельця. Так само є холерики, сангвініки, меланхоліки та флегматики. Тож ми і все довкола – створене Господом, але як саме звемо це – зовсім інша справа. Для того ми маємо Біблію – джерело знань та Церкву –  місце осягнення тих знань. А у гороскопи та ряд подібних прогнозів я не вірю.

–        Але ж вони часто збуваються. – не витримала мама Анни.

–        Все це елементарне спів падіння, котре ви намагаєтесь підтвердити

надрукованими у газеті чи журналі абзацами про цей тиждень. Подібні речі повертають нас у стан гріховности, падіння. Адам і Єва теж хотіли знати про все, до чого покликаний і гороскоп. Це вже пахне ризиком до самодостатности. Але людина лишається творінням Господа. Ми вже говорили дорогою сюди про прагнення щастя. Так от щастя – у єднанні з Богом, а не протиставленні Йому через гороскопи.

–        Тяжко щось змінити, коли тривалий час жив із певними переконаннями. – зітхнула мама Анни.

–        Не дарма Мойсей так довго водив народ пустелею. – зауважила Олена.

–        Аби було прагнення у вірі. – спробував утішити Ігор.

Подякувавши господині за смачні страви, гості помолилися та вийшли на двір. Олена взялася допомагати Анні з миттям посуду, а Ігор тим часом вирішив трохи поспілкуватися із хазяйкою дому.

–        Ви уже прийняли рішення щодо доньки?

–        Рішення вона вже сама приймає. Мені тільки лишається належно пережити ті рішення. Ви самі бачите у яких умовах я живу, тому мало чим зможу їй допомогти. Свій досвід материнства їй у голову не вкладу, тому Анна сама має його набувати. Вже сталося як сталося. Певною мірою я навіть рада за Анну, адже дитина – це радість. Сподіваюся, що свати підтримають. Аби діти були щасливі.

–        Приємно чути такі слова від вас. Знаю, що мій батько був дуже прихильний до Анни. В пам’ять про нього я теж намагатимусь бодай чимось допомагати Анні.

–        Дякую вам, Ігоре. Нехай вас Бог береже.

–        Про що гомоните? – наближаючись, спитала Анна.

–        Про людський вибір давати життя іншим. – натякнув Ігор.

–        Я б не хотіла, щоб про це так швидко дізналися у селі. – попросила Анна.

–        Я й не збираюся розповідати. Лише поговорили про це із твоєю мамою.

–        Ну гаразд. Ми вже можемо іти якщо ви завершили свою розмову.

–        Так. Приємно було познайомитися. Щасти вам! – попрощався Ігор з господинею і у супроводі дівчат лишив двір.

–        Які пропозиції щодо подальших планів? – звернулася Олена.

–        Я б хотів повернутися на хутір та ще трохи посидіти з книгами.

–        Тоді ви ідіть, Ігоре, а ми ще трохи погуляємо із Анною. До вечора. – розпрощалися дівчата з хлопцем.

Неподалік хати Ігор помітив невідомого чоловіка. Спершу було подумав що якийсь посланець від отця Андрія, але незнайомець чомусь нічим не нагадував у своїй зовнішности церковнослужителя.

–        Чим можу допомогти? – наблизившись, поцікавився Ігор.

–        Дуже перепрошую. Чи не підказали б ви мені де я можу побачити монаха отця Ігора?

–        Це не проблема. Вам варто повернутися у село і центральною вулицею пройти до протилежного краю, а там трішки полем і ви побачите його.

–        Дуже дякую вам, друже. Чи не потурбую я його?

–        Будьте певні, що ні. Але я б не радив вам ходити вже у таку пору. Скоро ніч.

–        То я можу тут зачекати?

–        Гадаю, спершу не завадило б представитися.

–        Вибачте, я й забув. Мене звуть Юрієм. Я приїхав зі Львова навідати дивовижного монаха, про якого прочитав у місцевій газеті.

–        Знову ця стаття. Бачу, отець Ігор набув неабиякої популярности.

–        Думаю, він того вартий.

–        Був вартий. – уточнив Ігор.

–        Що ви маєте на увазі? – поцікавився Юрій.

–        Я теж не представився. Моє ім’я Ігор і я є сином монаха, котрий уже кілька тижнів покоїться у землі.

–        А як же той маршрут, про котрий ви розповідали?

–        То шлях до цвинтаря, Юрію. – видно було, що львів’янин якось розгубився, тому Ігор продовжив:

–        Якщо ви не проти, то я запропоную вам ночівлю у хаті, куди уже час зайти, адже мороз дає знати про себе.

–        Дякую. Я лише за. – все ще розгублено відповів Юрій.

У оселі Ігор заварив чаю, гріючись котрим, хлопці продовжили бесіду.

–        Я сам не знав свого батька. Тут тому, що шукав його, але знайшов лише спогади про нього.

–        Певно ви неабияк засмучені? – проникся Юрій.

–        Гірше – я страждаю.

–        У Біблії сказано, що ніхто не може бути стриманим без волі на те Господа. Тому лишається лише Його молити про силу стриматися у біді та горі.

–        Саме так, брате. Можливо нам варто було б перейти на «ти»?

–        Для цього немає жодних перешкод.

–        Прекрасно. То наскільки я розумію, ти живеш церковним життям?

–        Так, Ігоре. Зрідка натрапиш на львів’янина, котрий бодай раз у тиждень не сходить до церкви. Я намагаюся там бувати частіше й подекуди співаю у хорі.

–        Приємно чути. Очевидно, ти католик?

–        Це не тяжко вгадати.

–        Ну а я, як і мій батько, належу до УАПЦ.

–        Про це йшла мова у статті. Чув, у вас хороший владика.

–        Сам архиєпископ Ігор каже, що голос лідера має співпадати із голосом Євангелії.

Насправді, ці слова про нього самого. Своїм життя владика засвідчує слова апостола Павла: «Із земними про земне, із духовними про духовне». Йому властиво тонко відчувати межі різних моментів життя, що сприяє лишатися із Богом.

–        Здебільшого доводиться стрічати утвердження у самодостатности.

–        Тобі доводилось читати «Сповідь» Августина?

–        Не пригадую, але це ім’я мені добре знайоме.

–        Радив би почитати. Так от Августин у цій своїй книзі писав, що «шлях самодостатности – темрява Господня». Причиною прагнення самодостатности є нерозуміння трьох речей – бути, знати, хотіти. Буття, як вимір реальности, дає знання про те, що поза Господом нас просто немає. Усвідомлення буття спонукає дізнатися чого ж хоче від нас Господь – ми звертаємося до Біблії, до церкви. Маючи свободу вибору, визначаємося зі своїми остаточними бажаннями. Подібним шляхом іде вкрай мало людей, обираючи натомість самодостатність. Відтак, маємо людський рід, який Августин описує словами: «глибока цікавість, бурхлива пиха, крилата змінність». Дуже гарно Августин говорить про християн: «Святий відчуває свою обмеженість, слабкість перед Богом».

–        Яке відношення мають святі до християн? – не зрозумів слів Ігора Юрій.

–        Причина у тому, що перших людей, причетних до вчення Біблії, звали святими – у буквальному перекладі з грецької άγιος – інакший. Бо й справжній християнин живе суттєво не так, як загал. А назву «християни» отримали завдяки апостолу Павлу вже у часи після Ісуса. Але нам далеко до святих.

–        Важливо, щоб прагнення не лишало.

–        Але є чимало чинників, котрі гальмують нашу діяльність, причина чому – незнання. – після цих слів Ігора з вулиці донеслися дівочі голоси.

–        У вас гості? – поцікавився Юрій.

–        Я б сказав – нові знайомі. Я тебе представлю.

До хати ввійшли Олена з Анною. У обох злегка почервоніли щоки та померзли руки.

–        Бачу, вам Ігоре, так і не пощастило побути наодинці. – сміливо почала Олена.

–        Мені пощастило на хорошого співрозмовника.

–        Виходить, що ми були погані? – засміялася Анна.

–        Борони Боже. Думаю, нам час познайомитися. – запропонував Ігор.

–        Я Юрій – програміст зі Львова. – взяв на себе першу ініціативу новачок.

–        Олена – журналістка зі Львова. – відрекомендувалася Олена.

–        А я Анна, але не зі Львова. – вирішила традиційно завершити наймолодша гостя.

–        Вип’єте з нами чаю? – запропонував Ігор.

–        Я б охоче, але вже маю додому повертатися. Тому вимушена розпрощатися із вами до завтра. Сподіваюся, ми побачимося у церкві? – уточнила Анна.

–        Навіть сумнівів немає. Як Бог дасть, то неодмінно побачимось. Давай я тебе трохи проведу, а товаришів львів’ян доки лишимо наодинці. Припускаю, вам цікаво буде познайомитися краще. – одягаючись, запропонував Ігор та у супроводі Анни вийшов із хати.

–        Зізнаюся, що радий твоїй рішучости. – на вулиці продовжив Ігор.

–        Ви про розмову із мамою щодо вагітности?

–        Саме так.

–        От тільки Вітя ніяк не наважиться. У нього мати дуже сувора та

непередбачувана.

–        Важливо зберігати у собі зерно правди попри будь-які обставини, Анно.

–        Я запропонувала Віті разом поговорити з його батьками.

–        Хороша пропозиція. Це дуже важливо, коли тебе підтримують у важливих кроках. І коли ви думаєте це зробити?

–        Завтра після літургії.

–        Вже так скоро?

–        А варто почекати?

–        «Слухай свого серця» часто повторювала мені моя бабуся.

–        Певно, ви її любите?

–        Неабияк люблю, Анно. Але про це ми можемо поговорити іншим разом, щоб ти бувало не змерзла. Я молитимусь, щоб завтрашній день для тебе став вдалим.

–        Дякую, Ігоре. Добраніч вам! – розпрощалася Анна і хутко пішла до хати.

–        Як просувається знайомство? – поцікавився у львів’ян Ігор.

–        Ми більше проговорили про отця Ігора. Олена дещо більше розповіла мені про твого батька. – відповів Юрій.

–        Ми можемо лише по доброму позаздрити Олені. Шкода, що я ніде не знаходжу фото батька. – зі смутком у очах сказав Ігор.

–        Можливо, він не любив фотографуватися? – припустила Олена.

–        Я ж не кажу про сотні світлин. Бодай одна.

Поглянувши на купу книг та інших речей, Олена додала:

–        Думаю, серед усього цього має бути кілька фото.

–        Я уже переглянув декотрі книги. Сподіваюся, що таки знайду серед решти бодай якусь світлину.

–        То про що ви гомоніли у нашу відсутність? – раптом перевела русло розмови журналістка.

–        Про незнання, котрі є перешкодою на шляху до щастя. – пригадав Юрій.

–        Але ж щастя може бути різне: робота, улюблена справа, шлюб. З отцем Ігорем ми чимало говорили про усе це.

–        Шлюб – це вже рішення, котрому передує чимало інших факторів. Маючи два світи: природній та штучно-ілюзорний, ми збочуємо зі шляху до щастя. Адже щастя – це жити суголосно із природою.

–        То що ж на вашу думку шлюб? – поцікавилась у Ігора Олена.

–        Шлюб – це служіння одне одному із задоволенням.

–        Це якесь рабське мислення.

–        Моя мама живе із нерідним для мене батьком, – долучився до розмови Юрій – спостерігаючи за якими, я бачу служіння одне одному. Рабство – це неволя, а мої батьки вільні та свідомі у своїх бажаннях. І їм дійсно приємно догоджати одне одному, що робить їх єдиним цілим.

–        Розумію, Олено, що це не так легко збагнути та прийняти, адже щасливий шлюб є великою рідкістю і, певно, так було завше. Не спроста ми читаємо у 50 псалмі Давида: «У беззаконні зачатий я та в гріхах народила мене мати моя». Бачиш, ще Давив у свій час спостерігав подібну картину сімейного нещастя. Адже діти є плодом любови, коли вона була, а не природній порожній інстинкт. Не думаю, що хтось із посеред нас з упевненістю може сказати, що є плодом любови.

–        Але ж ми таки є. – дорікнула Олена.

–        З Божої волі. І Він не хоче, щоб ми не повторювали помилки своїх батьків. Тому повертаємося до початку нашої розмови. Пошук знань у прагненні щастя – це шлях кожної живої людини, створеної Господом.

–        Мені здається, що у хаті істотно стало холодно. Як ви дивитесь на те, щоб розтопити грубу? – зреагувала Олена.

–        Я займусь цією справою. – взяв ініціятиву на себе Юрій.

–        Тільки хату не спали, брате. – пожартував Ігор.

Зовсім скоро оселею пішов запах горілого дерева, а за ним і тепло. Чимало того вечора обговорили нові знайомі, задовольнившись приємною бесідою. Достатньо виснажені, молоді люди опівночі полягали спати, поринаючи у сон кожен зі своєю молитвою.

            Ніч видалася достатньо холодною. Зима все більше набирала своїх повноважень, вбираючи землю снігами, а вікна розмальовуючи візерунками.

–        Я б сказав, що зима буде рання цьогоріч. –  заходячи ранком до хати монаха, зауважив Семен Багно.

–        Ти правий, Семене. – вслід за селянином зайшов отець Андрій. Побачивши Олену та незнайомця, здивувався:

–        Тут вистачило кому хукати вночі. Бачу, Ігоре, до вас сходяться, немов мухи до меду. Але на те воно й молоді роки та загалом життя. До речі, доки я не забув, то маю вам віддати ключі, котрі випадково забрали з цієї хати. Думаю, ними буде що відчиняти.

–        Знаєте, отче, а я шукав їх. – тримаючи у руках ті цінні ключі, радісно заявив Ігор.

–        У Бога все напоготові, брате. Ключами скористаєтесь згодом, а доки нам уже час рушати до церкви. Ми власне заїхали із Семеном за вами – хотів просити допомогти у прислуговуванні мені, коли ви не проти.

–        Отче, для мене велика честь служити із вами.

–        Отже всі збирайтеся та їдьмо до храму. – розпорядився священик і першим лишив хату.

            Багатолюдна літургія поступово наближалася до читання Євангелії та проповіді, котру найбільше чекав Ігор. Завше цікава манера та зміст проповідей різних отців, котрі по своєму тлумачать Святе Письмо. І ось нарешті проповідь отця Андрія.

–        Слава Ісусу Христу, дорогі мої брати і сестри! Наблизилась чергова неділя і лишивши усі свої земні клопоти, як і заповідалося, ми попрямували до храму – місця радости та утіхи наших душ. На перший погляд ми з вами робимо ті ж самі обряди – молитви, піснеспіви, але саме Євангеліє вносить певну новизну, світло цього зібрання. Світло, котре наближає нас до нового часу – різдвяного посту. Ми добре знаємо, що піст – це період особливої опіки нашими ближніми, що єднає у любови. У той же час ми не маємо жодного морального права забувати про тих, кого уже давно немає, але завдяки кому ми маємо теперішнє. Зокрема, я б хотів вашу увагу зосередити на історичних подіях, пам’ять про котрі співпадають із початком посту. А мова про голодомори. Можна різноманітно розцінювати ті події, але ми маємо зрозуміти для себе, що і ці випробування витримало чимало людей. Відтак, наші предки лише зміцнилися у цім, що для багатьох стало зближенням із Господом. Ми часто дивуємося, а подекуди й нарікаємо, що Бог шле народу подібні муки. Перш за все, часто передумовою подібному є свідомий самостійний вибір людини. І в той же час чи не у горі ми взиваємо до Бога? Як часто ми мовимо: «Боже, Боже» коли нам погано. І чи так часто ми промовляємо те саме, коли нам добре? Як на мене, голодомори в історії нашої нації ми маємо розцінювати за урок, котрий зближає нас із Господом саме у радости, а не можливому горі. Готуючись до різдвяного посту, бажаю вам усим навіть це незначне випробування прийняти для себе у пам’ять про жертв голодомору і з радістю єднання з Немовлям, котре врятувало світ від мороку гріха. Слава Ісусу Христу!

           

            Як і передбачалося, зима достатньо швидко набрала своїх обертів. Ігор ще побув кілька днів у селі, відкривши для себе таємницю трьох ящиків. В одному були очікувані 24 щоденники, в іншому – різноманітні старі фото, а третій був наповнений усілякими дріб’язковими особистими речами монаха, які, можливо, щось значили для нього. Серед загалу світлин Ігор знайшов спільне фото отця Ігора із мамою у її студентські роки. Щоденники вирішив поступово перечитувати у свої наступні візити, адже у них описані події за останні 35 років. Так, розпрощавшись з усіма, за кілька днів по неділі Ігор виїхав із села, лишивши ключі у Анни.

            Олена, Юрій та отець Андрій одразу недільного вечора повернулися до Львова, де кожного чекала своя робота, певні справи. Добре потоваришувавши, всі підтримували тісні зв’язки, зустрічаючись подекуди у місті та селі.

            Віталій завдяки Анні розповів про майбутню дитину, приголомшивши батьків. На жаль, реакція була не з найкращих. Щоб уникати небажаних конфліктів, молодята перейшли жити на хутір у хату монаха з дозволу Ігора, котрий регулярно цікавився життям Анни. Непомітно, з плином часу, у червні Анна народила доньку, одразу повідомивши про це Ігора. Всі чекали його приїзду.

 

Дніпропетровськ –

Крим –

 с. Дубчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. –

Полтава   

25.05.12р.Б. – 30.08.12р.Б.