Спомин
27.04.2011
Минулого тижня черговий раз спілкувався зі своїм психологом Мариною Фесенко. З поміж усього мова зайшла про мою родину. Пригадуючи перші роки життя, які не можу назвати дитинством через його відсутність, дійшов до висновку у формі знаної багатьма фрази: “Діти страждають за гріхи своїх батьків”. Уже непоодиноко я згадував, що буквальний переклад слова “гріх” – помилка. Логічно та очевидно, що всі ми робимо помилки, а наші батьки теж не виняток. Часто помилка у чомусь малому – глобально виражається в іншому. Не так давно Дмитро Павличко написав вірша, котрий став піснею “Пісня про князя Кия”. Немов з минулого дивиться Кий у сьогодення, пливучи рікою, очевидно Дніпром. Спершу князь бачить “рабську покору”, далі “продзвенькує нерідна мова”, ще “порожня рівнина”, зрештою “жахна Чорнобильська пухлина”. В останньому куплеті сказано:
Душа поламана, мов скло
І видно кров на дні крізь воду.
І спершись на тяжке весло –
Ридає князь, засновник роду…
Ми воюємо, бо нам мало; зверхні до когось, бо скупі; ігноруємо, бо байдужі. Але всім цим ми руйнуємо самі себе, що відтворюють наступні покоління.
Чорнобиль став неабияким горем для багатьох. Вже 25 років наслідки того жахливого лихоліття дають про себе знати у чималій кількости родин. Мою родину теж не оминула ця трагедія. Чомусь люди люблять, як наслідок, дорікати. Та чому б просто не зробити висновки? Вина у цьому цілого народу. Нехай рішення приймало керівництво, але вони теж вихідці із низів. Які цінности продукує людина – такі вона й несе виключно у всі сфери. Неякісні продукти, побутова техніка, політика, мистецтво – це все теж дрібні частки Чорнобиля. Ніщо не існує саме по собі, а є продовженням одного й логічним початком іншого. Не можна твердо стояти на найвищій сходинці, якщо просто проігнорував всі нижні – обманом, хабарами, знайомствами, хитрістю. Все це далі й далі продовжується. І так само забуваються ті, хто ризикував життям аби бодай якось врятувати людей. Втрату здоров’я, нервів, а подекуди й близьких компенсують щорічним медоглядом для чорнобильців. Медогляд – це суцільний жах: купа народу, шалені черги, всі на емоціях, роздратовані… Також держава чорнобильцям виділяє на весь рік 15 грн. на ліки. Купе якийсь септифріл посмоктати, щоб горло не боліло, а далі подихай…
Не можу не згадати людину, котру знаю особисто – Валерія Івіна. Свого часу пощастило навчатися з його сином Артемом. Пан Валерій у потрібний момент теж брав участь у приборканні пожежі на станції, а нині працює пожежником у місті Полтава. Він є надзвичайно мудрим, справедливим, розумним, чуйним, та простим чоловіком. Саме його трагедія чимало чому навчила.
Зрештою, маємо визнати, що все далі й далі “Ридає князь, засновник роду”…
26.04.2011р.Б.