Десь була осінь…
(оповідання)
23.08.2011
Олені Ковальській присвячую
Так по гарячому літі
приходить погідна й спокійна осінь.
І кожен монах пильнує переселитися до Бога
з переможним лагідним духом і всевидячими очима –
стати правдивим ангелом на землі.
Іван Огієнко
Отця Ігора в окрузі називали Відлюдником – отаке от собі він набув прізвисько серед жителів тамтешнього поселення. Щоправда, у дійсности мало б хто так сказав, адже монах просто жив собі на хуторі, але завше із радістю приймав гостей, а особливо дітлахів. Нікого він не оминав ні увагою, ні добротою, ні щедрістю. Траплялися навіть ті, хто приходив на сповідь, яка швидше нагадувала тиху бесіду про наболіле. Також отець Ігор ніколи не був байдужим до життя селян. Хтось майструє паркан – і він там. Ще хтось хлів ладнає – знову монах там. Бувало навіть, що й допомагав у корів пологи приймати. До чого б не брався отець, попри свій немолодий вік, але завше у нього на обличчі була посмішка, очі по особливому лагідно сяяли і руки вправно та швидко все робили. При цьому він завше казав: “Найприємніша молитва для Бога – праця, яка спрямована на служіння народові”. Всі дивувалися його силі, адже мало хто міг собі дозволити майже у 70 років все те, що робив Відлюдник.
Звісно, що серед селян траплялися різні люди, серед яких й Семен Багно. Це був одинокий чоловік, котрий рано втратив батьків після чого став дещо дивакуватим у поведінці. Він мало думав і багато говорив. Спершу люди сердилися, але з часом звиклися з цим. Хто б не трапився Семенові дорогою, то завше перекинеться парою слів, щоб якось утішити односельця. Але у теплу пору мало було кому діла до Семена, тож він частенько навідував отця Ігора. Й куди б монах не поспішав, той завше чимчикував за ним. Траплялися непоодинокі випадки того, що присутність Семена ставала у пригоді, адже робочі руки ніколи зайвими не були. Так і цього погожого осіннього вечора монах вирушив на протилежний край села до баби Лариси. Вона саме на днях зламала ногу, а живе сама. По хаті ще якось здатна пересуватися, а от уже двором тяжко. А тут саме корова теля привела пару днів тому. Доки ще тепло і травичка є, то чом би й не попастися худобинці. Але біда у тім, що не затягне баба теличку ввечері до хліва. От саме тому отець вирішив навідати хвору та й допомогти, а Семен зайвим не буде.
Дорогою йшли мовчки. Всі знали, що монах часто молиться, про що свідчила вервиця у руці. Багато хто сприймав це за шаманство, але однако не сміли перечити духовному наставникові. Не меншу повагу до цього виявив і Семен. Щойно надумає щось сказати, як монах підійме вервицю догори, немов умовний знак мовчання. Так непомітно підійшли до господи баби Лариси.
– Чекай тут! – сказав монах Семенові, а сам зайшов до хати, де
на печі лежала хвора господиня.
– Слава Ісусу Христу, сестро! – привітався гість.
– Навіки Богу слава, отче. Дяка Богові, що бодай ви завітали до мене цієї сумної днини.
– Помиляєтесь, сестро, адже кожен день належить Господу, а отже сповнений тепла і любови, тим самим й радости.
– Грішу, грішу, всечесний отче.
– Всі грішать. Але не у тім справа, що грішать. Головне – чи є бажання та силування позбутися гріха.
– Я молюся, отче.
– Моліться сестро, моліться. – отець Ігор поблагословив бабу Ларису.
– Чому ж завітали до мене, отче?
– Знаю ваш клопіт із теличкою, то вирішив допомогти.
– Йо, то у вашому віці не слід уже того робити. Як же ви то із нею впораєтесь?
– Бог допоможе. Та я й не сам.
– Хто ж там іще з вами такий люб’язний?
– Семен Багно.
– Бідне дитя. Як же мені його жаль. Сирота та ще й хворенький.
– Не хвилюйтеся. Всі ми діти Божі, а отже й постійно під його опікою.
– Та певно… Гаразд, отче, заводьте мою Долю, а я тим часом зготую щось вечеряти.
– Не клопочіться, сестро. Ми ще й дрів наносимо та розтопимо піч, бо холод бере наніч, щоб ви тут не прихворіли.
– Дякую, отче, нехай вас Бог береже!
На диво телицю Долю завели без особливих проблем, ще й у ясла поклали. Отець Ігор взявся одразу рубати дрова, бо починало сутеніти та ще й дощових хмар вітер нагнав, а повертатися додому не так близько. Семен же носив по кілька полін до хати і вже починав розпалювати піч. За півгодини робота була зроблена і гості вже мали намір повертатися до себе до хати. Коли це тітка Лариса попрохала Семена лишитися, мовляв для якоїсь дрібної роботи. Тож отець Ігор побажав гарної ночі і пішов собі. Коли монаха вже не було у хаті, то тітка Лариса повела розмову:
– Слухай, Семене, що я тобі скажу.
– Що? – насторожився хлопець.
– Та не перебивай, а слухай мовчки.
– Ага!
– От ти біда. Та годі з тим. То от що я тобі скажу. Недавно вивідала у нашого голови, що скоро у отця Ігора буде ювілей. Я не знаю чи монахи якось святкують всі ці дати, але я хочу запросити журналістку з міста, щоби та написала про нашого відлюдника матеріал. Для цього я напишу листа у редакцію, мовляв так і так, є у нас такий собі монах, пару словечок про його доброту до людей, ну і запрошу.
– Так а я що? – не витримав Степан.
– Я ж іще не доказала. А ти того листа віднесеш на пошту.
– То давайте.
– Кого?
– Листа.
– Так я іще не написала його. Горечко мені. Де ж ти дитино таку собі болячку знайшов…
– То що мені робити? – ніяк не міг збагнути Степан.
– Значить так. Сьогодні йдеш додому і лягаєш спати. Завтра рано прокидаєшся і одразу повертаєшся до мене. Я напишу листа і ти понесеш його на пошту, щоби ми встигли до відправки. Зрозумів?
– Так, тітко…
– То йди. І двері за собою щільно зачини.
– Я пішов. Добраніч.
Тим часом отець Ігор пройшов уже чималий шмат шляху. Заглиблений у молитву, не помітив коли й дощ розпочався. Спершу падала невеличка мряка, але скоро дощ пустився значно більший. Монах намагався пришвидшити ходу, але сильне калатання серця припиняло такі силування. Не дуже хотілося мокнути, тож отець Ігор спинився під розлогою ялинкою. Росла вона неподалік господи вчительки музики з місцевої школи. Часто з вікон вчительки лунали пісні, котрі, як правило, вже мало хто слухав. Особливо рідкісним був патефон, якого теж порою вмикала вчителька. Так і цього разу звучав старенький прилад, даруючи голос Анни Герман: “Гори, гори моя звезда…” Щось немов прокинулось у душі монаха. Неначе повернувся у далеке-далеке минуле. Так само дощило, росла ялина, безлюдно, вони вдвох. Стояли тихо і непорушно. Вона спиною притулилася до нього, щоб не так було холодно, а він огорнув її обіймами. Чутно було лише їхнє дихання та биття сердець. Гроза поволі посилювалася, дедалі частіше б’ючи громами. Здіймався сильний вітер, забиваючи дощем під ялину. Крізь весь цей шум буревію доносився ледь чутний спів: “Гори, гори моя звезла…”. Ледь торкаючи своїми устами її вушка, він прошепотів: “Ти – моя Зіронька. Палай вічно для мене”. Вона повернулася обличчям до нього та ніжно поцілувала…
Постоявши іще з хвильку під ялиною, отець Ігор рушив далі. В одну мить злива вкрила його з голови до ніг і вже не видно було чи то обличчям стікають краплини дощу, чи ж то сльози.
Наступна днина виявилась більш сонячною та погідною. Зрання, як і домовлялися, Семен Багно почимчикував до баби Лариси за листом. Останній вже був написаний, тому хлопець одразу подався на пошту. За кілька хвилин справа була успішно зроблено, тож лишалося лише чекати результату.
Минув майже місяць. Днями мали святкувати Покрову, а скоро за нею і ювілей Відлюдника. Життя у селі закономірно продовжувалося збором останнього врожаю та підготовкою землі до зимівлі. Нога баби Лариси істотно покращала, тому вже можна було її непоодиноко побачити на вулиці, бодай у власному дворі. Насправді ж, бабі дуже найнялося, адже жодних звісток з редакції не було. Проте, заступник редактора одразу відреагував на отриманого листа й зателефонував голові сільради задля уточнення певних даних щодо отця Ігора. Зокрема пообіцяв надіслати кореспондента. Однак, про це ніхто нічого не сказав бабі Ларисі. Вся стурбована, вона самотужки загнала телицю Долю до хліва і почимчикувала до хати на перегляд чергової серії якогось телевізійного роману.
Покрова, як і останні кілька років, вкотре покрила землю дощами. Нічні буревії мало кому дали добре виспатися, однак, як велить традиція, більшість односельців зрання подалися до церкви. Отець Ігор уже сповідав бажаючих, а тим часом храм усе більше й більше заповнювався людьми. Прийшла й баба Лариса, тримаючи у руках букет якихось пізніх синюватих квіток. На те був привід, адже 20 років тому в селі оселився монах і саме на Покрову, за проханням місцевих жителів, відправив першу літургію. Відтоді на всі свята, а подекуди й у неділі отець Ігор служить у місцевому храмі. Монах чимало доклав зусиль, щоби навчити кількох людей церковному співу, поставивши на чолі вчительку музики. Також ще одного юнака монах навчив паламарювати, що неабияк стало у пригоді під час літургій.
Співали третій антифон, а отець Ігор за уставом виходив із Євангелієм. Монах звернув увагу, що крізь натовп просувається юна немісцева дівчина. Відволікаючи інших та привертаючи до себе зайву увагу, вона злегка розосереджувала й монаха. Але коли дівчина нарешті знайшла собі місце, літургія спокійно продовжилася далі. Проповідь, яку завше всі чекають,цього разу була тривалою. Зокрема отець Ігор сказав: “Практично всі у цьому храмі мають родину. В багатьох стало традицією щовечора та у свята збиратися на родинну трапезу. Пригадаймо собі ті моменти, коли хтось спізнюється чи ж то ми самі змушуємо інших чекати на себе та ніяковіти, поставши перед очима рідних. Адже спільна трапеза не просто є процесом поїдання певних запашних страв. Найперше – це вияв любови одне до одного, що ми виражаємо у спільній справі. Також це є любов’ю до батьків, котрих ми із мірою дорослішання усе менше й менше бачимо. А час пливе і варто встигнути все, бо минуле жодним чином не можливо компенсувати. Щось подібне маємо і з літургією. Знаємо, що літургія бере початки із Тайної Вечері, де були присутні апостоли та Ісус. Це теж була така собі родина, між членами котрої панувала любов. Можемо зауважити собі Юду Іскаріота, мовляв він не мав любови. Але насправді, якби так і було, то згодом Юда не став би дорікати собі і зрештою не повісився. А так совість прокинулась у ньому і він збагнув силу власної помилки. Але повернемося до самої Тайної Вечері та нинішньої літургії. Жоден апостол не з’явився пізніше Ісуса та не дозволив собі піти раніше Вчителя. Отак і ми, маючи бажання бути присутніми на літургії, повинні відповідально та з любов’ю віднести до цього, а отже й вчасно приходити. Храм – це теж родина, яку утворює певна спільнота. Це неначе міцний ланцюг, де кожна частинка міцно тримається одна за одну. На це варто неабияк зважати. Не забуваймо, що є ті, хто має надію на нас. Проте, як іржа нищить метал, так і маємо непоодинокі випадки руйнації чимось незначним чогось великого та істотного – народу Божого. Нинішнє свято своєю історією на теренах нашої держави є актуальним тим, що козаків об’єднала Богоматір, а отже й любов. Вкотре маємо собі наголосити, що саме любов у всій своїй повноті здатна тримати усе цілісно, єдино. Насамкінець хочу побажати, щоб кожен починав зі своєї родини – цінував, поважав та любив. А вже тут щоби ми збиралися однодумно та радісно, як апостоли свого часу на Тайній Вечері. Слава Ісусу Христу!”
По завершенню літургії з ініціативи баби Лариси прихожани привітали свого духівника з ювілейною датою служіння. Монах щиро подякував, пообіцявши до останнього щиро молитися Богові з місцевими жителями.
Церква скоро спорожніла, бо всіх чекала дома певна робота по господарству. Однак, у кутку продовжувала стояти дівчина, котрі спізнилася на літургію. Вирішивши, що незнайомка молиться, Відлюдник сів у вівтарі почитати псалтир. Проникнувшись псалмами, не помітив як прочитав 5 кафизм. Визирнув, а дівчина все стоїть. “Коли є потреба, то нехай молиться” вирішив собі отець Ігор та й далі сів читати псалтир. Ще прочитав 5 кафизм, а дівчина все стоїть. Зрештою монах вирішив підійти та запропонувати розмову.
– Я перепрошую – обережно почав він – та, можливо, я можу вам чимось допомогти?
– Можете. – коротко відповіла незнайомка.
– Що саме вас турбує, дочко?
– Ваше життя.
Така прямолінійна відповідь дещо збентежила монаха. Одразу прийшла думка про позашлюбних дітей, але ж нічого подібного не було. Дівчина теж помітила зніяковіння монаха, тому додала:
– Я журналістка. Мене відправили у відрядження до вас, аби написати матеріал, приурочений вашому ювілею.
– Про живих монахів не пишуть. – намагався якось відбитися від неї отець Ігор.
– Вочевидь бувають винятки. – наполягала на своєму журналістка.
– Але не зі мною. – твердо відрубав монах.
– Чому? Що складного у тому, щоб розповісти про своє життя?
– Ліпше розпитайте у селян. Бодай останні 20 років стануть хорошим матеріалом.
– Зі слів селян я не зможу збагнути вашого життя.
– Навіть так – збагнути. Щоб збагнути моє життя, варто його прожити.
– На проповіді ви були не такий.
– Я завжди такий, яким мені дозволяє бути Бог.
– А де ж любов?
– Це не любов, а посягання на особисте життя.
– Приватна власність привела до гріхопадіння. – швидко знаходила відповіді незнайомка.
– Бачу, ви не така вже й дурна, тому давайте продовжувати далі більш тверезо. Зараз ми вийдемо із храму і я піду праворуч, бо там живу, а ви – ліворуч, бо там автобусна зупинка. Це буде найвищою мірою любови одне до одного. Домовились?
– Я не договір приїхала відписувати, а писати матеріал про вас. Чому ви не хочете мене зрозуміти? Я все прекрасно розумію, що без вашої згоди не маю права та й можливости будь-що написати, але ж це моя робота. Тимпаче, що вам це не коштуватиме особливих зусиль. І додаткова допомога стане у пригоді на кілька днів.
– Я трішки не зрозумів останньої фрази.
– Ви самі сказали, що варто жити вашим життям, щоб збагнути його. Тому я пропоную кілька днів пожити разом, за період яких я зможу краще збагнути вас.
– Бачу, Бог посилає мені таке випробування. Що ж, змушений погодитися з вами.
– Чудово! То давайте знайомитися – я Олена. – і дівчина простягла руку.
– Як все швидко. Гаразд. Мене звати отець Ігор. Але монахам руку не потискають, а цілують, дочко. І у храмі може кричати лише дитя.
– Буду знати.
– Будеш, будеш. – чернець дружньо поплескав по спині Олену і вони разом вийшли із храму.
Дорогою мовчали, кожен думаючи про своє. Олена спершу роздивлялася усе довкола, а згодом почала відчувати втому у ногах, бо дорога до хутора була не близькою. Однак варто було слідувати впевненому широкому крокові монаха, котрий зовсім не звертав увагу на дівчину. В свою чергу чернець розмірковував про всю цю ситуацію із інтерв’ю. З одного боку дівчина має чіткий намір написати про нього, тому нині тут, що зовсім не тішить монаха. Але з іншого боку очевидно він теж має щось зробити для неї. Можливо, майбутні бесіди принесуть позитивні плоди для обох. Зрештою, Ісус у ніч перед розп’яттям молився про волю Батька Свого Небесного. Тож нехай буде воля Господня.
У роздумах наблизилися до господи Відлюдника. Перед двором був потічок, котрий потрібно було перетинати по містку, який був доволі давній та ненадійний. Тож монах запропонував Олені руку для під страховки і вони разом обережно перейшли водойму. Щойно ступили на землю, коли від хати долинув голос:
– Отче, отче! – і вже за мить їм назустріч бігла чорнява худощава дівчинка років п’ятнадцяти. Наблизившись до монаха, дівчинка поцілувала руку отця і міцно обняла його.
– Слава Ісусу Христу, отче! – привіталося дитя.
– Навіки Богу слава, Анно! – відповів монах, продовживши – Знайомся – це журналістка із міста, яка хоче написати про мене. Звати її Олена.
– Доброго дня, пані Олено! – привіталася до незнайомки Анна.
– А це Анна – місцева жителька. Анна збирається іти навчатися до міста, тому я за можливости займаюся з нею різними науками. – відрекомендував гості монах дівчинку.
– То ви ще й вчителюєте? – здивувалася Олена.
– Отець Ігор найліпший вчитель в окрузі! – впевнено заявила Анна.
– Звісно, не найліпший, але у минулому трохи захоплювався педагогікою. Але це далеке минуле, а нині ми вже прийшли, як бачите, до моєї оселі. Певно, ви втомилися з дороги та й зголодніли. Пропоную пообідати, а по тому ляжете відпочити, доки я займатимусь з Анною. А вже ввечері поспілкуємося із вами. Домовилися?
– Безумовно, отче! Де я можу лишити свої речі? – поцікавилася Олена.
– Анно, проведи гостю до її ліжка і розкажи де і що шукати за потреби, а я тим часом переодягнуся та розігрію обід.
Дівчата пішли до хати, а монах попрямував до комірки, де у шафі зберігалися всі його ризи та підрясники. Хутко переодягнувшись, отець Ігор розпалив у печі та поставив грітися казан із кулішем. З погреба витягнув глечик прохолодного молочка і нарізав свіжого хлібця. Коли повернулися дівчата, то на столі під розлогим старим дубом стояв готовий обід.
Олену перш за все здивував дерев’яний посуд – миски та ложки котрими мали їсти. Цей подив помітив монах.
– То ми якось змайстрували з Анною та її братом цей посуд. Торік буря звалила вишню – шкода було пускати на дрова, бо гарно плодородила вона завше. От ми і вирішили на згадку поробити усілякий посуд.
– А ще мені отець Ігор змайстрував дуже гарну скриньку для прикрас. У мене правда доки там один медальйон, котрий батько подарував. – знову долучилася до бесіди Анна.
– Я впевнена, що батько тобі іще щось подарує для скриньки. – така фраза Олени трішки засмутила дівчинку.
– У неї вже немає батька – втрутився у розмову монах, – минулої зими його не стало. Тепер Анну та її менших чотирьох братів глядить мама, котрій не так легко через хворобу ніг.
– Прикро. Вибач. – звернулася до Анни Олена.
– Нічого. Зате у мене є отець Ігор. – обіймаючи монаха, сказала Анна.
– Я думаю, що вже всі добре зголодніли, тому давайте молитися і їсти. – підіймаючись із-за столу запропонував монах.
– Отче наш, що на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, благослови. Сам, Господи, поблагослови їжу й пиття рабам Твоїм, бо Ти Святий єси, Боже наш, і ми Тобі славу віддаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Смачного!
– Який чудовий куліш. Хто вам так смачно готує? – дивувалася Олена.
– Отець сам собі готує всю ту смакоту. Особливо смачна у нього випічка. – відповіла замість монаха Анна.
– Та невже? – не йняла віри журналістка.
– Що правда, то правда. У армії мене часто відправляли готувати їсти, та й у семінарії я непоодиноко заходив на кухню допомогти. – пояснив монах.
– Отак-от, монах-куховар. – підсумувала Олена.
– Богові і такі потрібні, дочко. Беріть, дівчата, ще молочка випийте та будемо закруглятися із обідом та переходити до науки. Так, Анно?
– Аякже, отче! – радісно погодилася дівчинка.
– Ну то я проведу гостю до хати, а ти поприбирай на столі і діставай свою науку. Я скоро повернуся.
Монах із журналісткою встали із-за столу та попрямували до хати.
– Отче, чому ви так опікуєтеся Анною? – вже у оселі поцікавилася Олена у монаха.
– Кожен заслуговує на увагу та любов до себе.
– Але ж у селі ще є ціла купа дітей з подібними долями.
– Бачиш, важливим завжди лишається бажання одного приймати любов іншого. Звісно, що я міг би ходити по хатах і пропонувати своє учительське служіння, але я у цьому потреби не маю. Анна ж виявила потребу у мені, тому я її й узявся навчати. До того всього вона є дуже здібною та мислячою людиною. Я просто хочу допомогти їй.
– А коли все раптом зупиниться?
– Раптових речей не буває, бо все закономірно, хоча й відносно. А зупиниться все рано чи пізно, бо вічного нічого немає окрім любови. Взагалі ж не варто загадувати наперед. Людина має сьогодення – це неабиякий дар Божий, котрий варто цінувати. Коли я маю силу та змогу, то неодмінно служитиму Отцеві Небесному. А всяка служба Богові виражається через служіння людям, котрі поруч тебе. Певно, саме тому я й тут оселився, а не в якомусь відлюдному монастирі, де, як правило, відбуваються далеко не найкращі речі. Але про це ми поговоримо іще згодом, а нині я маю йти до Анни. Лягайте відпочивайте доки.
– Дякую, отче. Збудите мене тоді після навчання з Анною.
– Домовились. – наостанок додав монах і вийшов із хати. Олена лишилася сама і мала чудову можливість роздивитися усе довкола. Як правило, на різних столах і полицях було чимало книг. Серед них кілька богослужбових, а решта – різні підручники, наукова, педагогічна, психологічна літератури. Ще було декілька із садівництва та огородництва. Можна було натрапити на чималу кількість нових книжок. Вочевидь хтось їх постачає регулярно монахові. Не дарма він і навчає дітей, бо сам регулярно розвивається. Інтелектуально підкований – останнє, що подумала Олена, після чого заснула.
Коли отець Ігор підійшов, то Анна читала підручник з історії України. Мова саме йшла про війну 1941-1945років.
– Про що читаєш, дочко? – вмощуючись біля Анни поцікавився монах.
– Про напад німців на радянський союз, отче.
– Цікава тема, але й дуже брехлива. Бачиш, Анно, нажаль світ просувається брехнею, однією з котрих є тема, а точніше міф про Другу світову війну, яку на теренах наших країв звуть Великою Вітчизняною. Я тобі заре не розповідатиму глибокої історії, але коли вже мова іде про війну, то спинюся на цьому. Свого часу було сформовано три народи: українці, росіяни та білоруси. Ще їх називають хохлами, кацапами та сябрами. Певно ти чула, що ці народи звуть братніми. Ти добре знаєш, що таке брат, бо сама їх маєш цілу купу. Головною і важливою ознакою братерства є спільність походження. У сім’ї – це спільна мати. Так декотрі історики переконують, що спільною матір’ю трьох народів була Київська Русь. Не можна заперечувати, що мова, певні обряди, культура вцілому неабияк подібні між народами. Але важливою є розбіжність у тому, коли це походить і коли це запозичено від одного. У даному випадку білоруський, а найперше російський народи запозичили у Київській Русі багато моментів буденного життя. Після цього всього Білорусь лишається цілком лояльною до нас, аж ніяк не претендуючи на усіляке братерство і подібне. Живуть собі та й годі. А от уже Росія спокою нам не дає із цим псевдо-братерством, за котрим стоїть елементарна політика імперії. Для тебе все це історія, а я виховувався та зростав у цілій системі, котру збудував “братній” народ Росія. Територія України завше лишалася вигідною для них, адже ми маємо найкращі чорноземи планети, великі поклади корисних копалин, теплий клімат, вихід до двох морів і працелюбний народ з великим надбанням культури. Зрозуміло, що рано чи пізно кожна людина помирає. Так відбувалося з усіма керівниками російської імперії, котрі просто повсякчас знущалися над нашими прадідами й дідами. Політика Катерини, Івана Грозного, Петра, Леніна, Сталіна робила все, щоби тримати нас під контролем. Уяви, що хтось із твоїх братів регулярно контролює тебе… Так от, Анно, той, хто має багато і задарма, постійно хоче усе більше. Коли надійшла пора правління Йосипа Сталіна, котрий безпосередньо причетний до війни 1941-1945 років, то саме він почав вести неабияку ідеологічну війну. Щоб тобі стало більш зрозуміліше, спробую пояснити на прикладі голови сільради. Під його підпорядкуванням усе село, а буває так, що навіть кілька. Як правило селяни – люди не дуже освічені, тому вірять практично всьому сказаному. А розумний голова сільради цим елементарно користується, наказуючи робити те, що вигідно перш за все йому. Подібне, але з більшою кількістю людей свого часу робив Сталін. Але йому стало мало, тому свою ідеологію він вирішив розширити, рухаючись на Захід Європи. Ти вже знаєш, Анно, що завжди була розвідка, котра доносила своєму керівництву плани ворога. Так само у СССР працювала німецька розвідка, котра швидко донесла Гітлерові всі плани Сталіна. Добре озброєна Німеччина розпочала війну 01.09.1939року нападом на Польщу, котра межувала з радянським союзом, зокрема Україною.
– Польща й донині є нашим найближчим Західним сусідом. – додала Анна.
– Саме так. Тому перше, що ти маєш запам’ятати, так це початок Другої світової війни. А завершилася вона поразкою 08.05.1945 року.
– А як же тоді ми щорічно святкуємо 9 травня? – здивувалася Анна.
– Отож воно і є політикою “братнього народу”. Саме Сталін розпочав війну і мав намір захопити всі країни Західної Європи включно із Німеччиною. По-перше, його випередив Гітлер. По-друге, сили варто було спрямовувати на захист власних земель, а не на поневолення інших країн. По-третє, Сталін так і не досягнув бажаного результату. Більше того, до 1965 року ніхто ніякої перемоги у СССР не святкував, бо такої не було. Україна ж за всі роки поневолення Росією нас, завжди виявляла неабиякий супротив. З метою утихомирення, керівники Росії щоразу придумували черговий міф, котрий обумовлював “братерство”.
– Це ніби росіяни “вішали нам лапшу на вуха” мовою сучасности – підкреслила Анна.
– Саме так – “вішали лапшу”, але й продовжують цим займатися. Коли розпочалася війна, то наша країна просто була змушена воювати, але із зовсім іншою метою. Ціль України завжди лишалася одною – бути вільною від Росії. Тому на Західних територіях держави формується УПА, воїни котрої ведуть тісну співпрацю із німцями про спільність дій супроти поневолювача Росії. Чимало для цього зробили Ярослав Стецько, Симон Петлюра, Степан Бандера. Вони та ще сотні інших поклали життя за волю України. Але чисельні загони Східного поневолювала все це зупинили. З курсу літератури ти вивчала письменників-шестидисятників, котрі підняли чергову хвилю свободи України. Вони говорили правду про все у поезії та прозі. За це багато хто поплатився життям, але увіковічнився у пам’яти свідомих українців власним подвигом любови до своєї землі. Швидко відреагувавши, із 1965 року почали святкувати 9 травня, котре вигідно Росії, бо ми ж разом воювали. Але для нас це є просто днем спомину за всих тих, хто віддав своє життя за свободу України
– В книжці цього немає. – зніяковіла Анна.
– Дитино, у книжці багато чого немає, але це зовсім не свідчить, що людина не має знати правду. Хоча у цьому є одна пересторога. Біблія має хороші слова: “Що з того, що здобудете світ, а душу занапастите?” Пошук правди – це чудово, але варто знати межу, а головне те, де і коли варто промовляти цю правду. Найперше, чим має керуватися людина – це любов. Правдою можна настільки захопитися, що й про любов забудеться. Але любов варто плекати передовсім. Правду про історію сказав я тобі, але її не сприйме жодний викладач у вузі, бо вона йому і не потрібна. Правду варто знати і намагатися нею жити, а не вимагати від інших. Найперше інших варто любити, а то не так легко і потребує неабияких зусиль. Любов потребує все життя людини. Тому і є любов жертовною, бо щодень спрямовуємо на неї.
– Що ж мені робити?
– Анно, ти чула коли яку людину звуть мудрою або так називають певне рішення. Життєва мудрість полягає в умінні позбутися непотрібної інформації. Люди люблять дивитися телевізора, читати щоденну пресу. Є щось у тім всим, але все те лишається першим ворогом людини. Уся та реклама настільки справляє правдиві враження, що люди зрештою купують, голосують і живуть усим тим, що їм насправді не потрібне. Дуже подібна ситуація є і з освітою. Щоб знати що саме варто відкинути, спершу варто вивчити це. Тому ти маєш вчити і знати все те, що тобі пропонує шкільна книжка. А от уже далі сама вирішуй, що є дійсно вартим уваги, а що лишається повною брехнею, на котру не варто зважати. На ворогові не варто зосереджувати увагу, але й не варто забувати його. У духовному житті це називається спокусами. Спокусам піддаються виключно всі люди, але ти добре знаєш, що є різні люди. Зокрема такі, як я – монахи, присвячують повністю своє життя Богові. Більшість з монахів у минулому мали буденне світське життя, як і ти та всі твої односельці нині. Так само піддавалися спокусам, але надійшов час і певна людина вирішила стати монахом. Вірніше кажучи, саме у цьому вона відчула свою місію, покликання. Але чим ближче і більше людина до Бога, то важчі та частіші спокуси їй доводиться переживати. Тож хоч я часто спілкуюся з Богом, але ніколи не забуваю про свого ворога – спокусу, котру маю швидко та вміло долати.
– Прикольно.
– А ти знаєш, що означає це слово?
– Прикольно та й прикольно.
– Якби ж то. Прикольно – це незвично. Тому ти цілком права, бо для багатьох людей це й справді незвично.
– Я вже втомилася.
– Я знаю. Може, по яблучку? – запропонував монах.
– Охоче, отче! – радісно погодилася Анна. І вже за кілька хвилин обоє хрумкали червонобокі соковиті яблука.
Сонце вже почало ховатися за небокраєм. Останніми променями пробивало крізь гілки та листя дуба, торкаючись, немов ненароком, дві постаті. Одна з них була кремезна, з сивим чолом та неменш сивою бородою, сизуватого відтінку. Інша – значно менша та худощавіша з розкуйовдженим від поруху вітру темним волоссям. Обидвоє мовчки їли та тішилися останніми теплими променями сонечка. Ніхто ще не знав у ту пору, що це дійсно були останні промені.
Олена прокинулася від звуку ударів сокири, котрою орудував отець Ігор, готуючи дрівця наніч. Заспана, журналістка вийшла на вулицю до монаха.
– О, встала, донечко! Ну то як тобі у нас? Добре спалося?
– Дякую. Спала, немов мертва.
– То все природа та її особливий запах.
– Може бути. У місті практично без снодійного і не заснеш.
– Я не думаю, що все вже геть так погано, але місто – то вже зовсім інше діло. Я ж теж колись жив чимало часу у місті. Багато знаю про все те.
– У місті ви придбали й усі ті книжки?
– А, книги, – посміхнувся монах. – Раніше, коли я ще зовсім собі не міркував бути монахом, то дуже багато збирав усіляких книжок: по звалищах, горищах, на розкладках, у бібліотеках. У мене було чимало книг. Я ледь уже не спав на них. Звісно, що я багато читав. Але всього не перечитаєш, тому багато зі своєї колекції я почав роздаровувати своїм знайомим. Зрештою у мене лишилися лише ті книжки, котрими я дійсно послуговуюся.
– Я бачила чимало геть нових книжок.
– Справді, є така штука. Спілкування з людьми – це ціла наука. Щоби спілкування було якісним, варто осягнути всю ту науку. Чимало сфер життя, зокрема психологія та педагогіка постійно розвиваються, відповідно друкують усе нові та нові книги. Тому мої давні знайомі регулярно передають мені поштою чи то односельцями певну важливу літературу.
– Прикольно…
– Бачу, це слово до вподоби багатьом. Щойно мені Анна його промовляла.
– Може бути, отче. Давайте я вам допоможу віднести до хати всі ці поліна.
Олена взялася набирати до рук поліна, в чому їй допоміг монах. Разом вони віднесли до хати дрова, бо вже була нарубана потрібна кількість. Нарешті надійшов час першої змістовної бесіди для матеріалу у газету.
– Як ти дивишся на те, щоби заварити кави? – запропонував чернець.
– Цілком згодна.
– То йди розташовуйся під дубом, а я скоро прийду із кавою.
Сонце вже геть сховалося за обрієм, але довкола було іще достатньо видно. Однак, світла не потрібно було, адже журналістка писала на диктофон. Перевіривши його справність, Олена саме дочекалася приходу монаха з двома філіжанками запашної кави.
– Що ж, дочко, починай свій допит, – вмощуючись біля Олени, почав монах.
– Я б не хотіла, щоб ви саме так сприймали мою роботу.
– Не ображайся. Я пожартував. Цілком серйозно поважаю та ціную твою роботу, тому готовий допомогти.
– Дякую. Перше питання буде дещо узагальнене: сутність монашество для вас та приналежність до конкретної конфесії?
– Тяжко вважати це узагальненими речами, адже усвідомлення монаршого життя, як прийнятного для мене, стало таки суттєвою підвалиною всього подальшого. Я схиляюся до думки, що кожній людині на цій землі відведена певна місія та місце. І дуже важливо, щоби людина знайшла своє місце. Думаю, що це легко можна відчути душею. Знаєш, як ото кажуть, що кохання – це стан особливого трепету у душі людини. Так само певний трепет маємо і від тої справи, котру дійсно саме нам судилося робити. Вдало про це сказав свого часу наш філософ-мислитель Григорій Сковорода – сродна праця. Так само і я довгі роки свого життя шукав саме те, що пробудить у мені певний внутрішній трепет. І я знайшов своє. Трапилося це вже близько 30 років тому, коли до мене підійшов якось зовсім незнайомий священик і, немов Ісус свого часу до апостола Матвія промовив: “Іди за Мною”. І я дійсно пішов за Богом. Тут саме час згадати про конфесію.
Істина одна, але конфесій безліч. І в кожній можна знайти того, хто щиро вірить у Бога. У власному виборі я керувався кількома моментами. Перш за все для мене було важливе наслідування Церквою Ісуса Христа – Його ідею любови. Також важливими для мене були патріотичні пріоритети, адже я лишаюся представником певної нації, мови, культури. Й неодмінно важливою є канонічність Церкви, до якої я буду належати. Такі мої критерії привели до УАПЦ під проводом архієпископа Ігора Ісіченка.
– Багато хто з представників дещо інших конфесій вважають автокефальну церкву розкольницькою. Що ви можете сказати з приводу цього?
– Я навіть можу сказати хто саме так вважає. Не секрет, що це стосується московського патріархату. Я далеко не історик, але спробую, зсилаючись на декотрі дати, пояснити. Мова іде про неканонічність, за котрою тягнеться Ісусове вчення та патріотичні засади. Багатьом відоме хрещення Руси 988 року князем Володимиром, а подальша доля Христової церкви в Україні губиться. Перш за все варто зауважити. Що прийняття християнства територією тогочасної Руси відбулося значно раніше, а вже Володимир, котрий у хрещенні став Василем, просто остаточно затвердив християнство, а точніше кажучи, зробив його державною релігією. Відомо, що християнство прийшло до нас із Візантії, тож канонічно ця віра була визнана патріархом Константинопольським. Тим часом через усілякі чвари та суперечки київська Русь ділиться все далі й далі. Так за сприяння Золотої орди утворюється Московська імперія. Потерпаючи згодом від ляхів, Хмельницький приймає рішення територіально долучитися до Росії, що відбулося 1654 року. Згодом, а саме 1694 року на території Росії утворюється Московський патріархат, котрий теж визнає патріарх Константинопольський. Але тут варто звернути увагу на один дуже важливий момент. За тогочасними домовленостями новоутворений Московський патріархат мав діяти виключно на території Московії, а отже нас зовсім не стосувався. У 1917 році Церква сама себе нищить, адже дуже тісно поєдналася із владою, вербуючи священиків у агентів КДБ. Кожен керівник, а зокрема і Сталін добре розуміли значимість віри, як один із впливів на свідомість людей та неабиякий контроль через зраду сповіді. Тому спершу Сталін жорстоко розправляється із більшістю церковнослужителів і лишає кількох, з котрими легко “домовитися”. У 1945 році створює оновлений Московський патріархат, котрий донині не є визнаним за канонічну структуру Вселенської Церкви. Отже церкви УПЦ МП просто немає, але є така установа, котра представляє на нашій землі сусідню державу. Зате донині таки лишається дійсно канонічною УАПЦ як на теренах України, так і за її межами у діаспорі. Той самий архиєпископ Ігор є визнаним Вселенським патріархатом.
– Дякую, отче, за таку розгорнуту відповідь. Коли вже мова пішла про юридично історичні сторони, то в якости кого ви нині перебуваєте в УАПЦ?
– Починав я із простого реєстрованого парафіянина. Згодом став учнем колегії під керівництвом архиєпископа Ігора. Коли постало питання про мою висвяту, то я мав тривалу розмову із Владикою щодо можливого монастиря. З цим виникла певна проблема, адже на території нашої держави немає зразкового монастиря. Втім, аби бодай трохи пройнятися життям у лавах монастиря, ми спинилися на одному римо-католицькому монастирі, де я пробув 10 місяців. Першою і головною монашою обітницею за уставом є послух. В умовах монастиря я мав слухати головного у келії, так як монастир вважався келліотським – жило по 2-3 особи у келії. Старшим автоматично вважався най триваліший мешканець монастиря. У моєму випадку це був значно молодший та менш розвинуті ший монах. Ігумен мені все дорікав гординею, але я таки дану ситуацію сприймав за дідівщину у армії. Тож відокремився від монастиря і тепер 20 років одноосібно живу ось тут на хуторі.
– Вам не самотньо?
– Коли ти з Богом, то тобі не може бути самотньо…
Ніч виявилась дощовою та грозовою, тому Олена заснула вже під ранок, коли все більш-менш затихло. А монах саме рано прокинувся, бо мав читати часи. Підкинувши дровець у піч для тепла, отець Ігор подався у комірку, щоби своїм бубонінням не тривожити журналістку. Ранок видався дуже холодним, немов зимою уже дихало першими морозами. Помітно змінилися листочки на деревах, немов збираючись уже опадати. Різкі зміни погоди дуже болісно переносив монах у своєму немолодому віці. Часто це відображалося онімінням рук та ніг, що й тепер неабияк відчував Відлюдник. Йдучи від хати до комірки у голові монаха промайнула думка: “Чи потішить мене іще сонце?”
Прочитавши часи та вранішні молитви, отець Ігор взявся за сокиру рубати дрова для куховаріння. Руки наче вже не так німіли, але ноги все ще лишалися нестійкими. Але куди подінешся. З молитвою на устах монах все далі рубав дрова.
По дев’ятій годині прокинулася Олена, коли вже саме доварювався борщ з останнім у цьому році щавлем.
– Смачно пахне, отче!
– Певно добре зголодніла, дитино?
– Чесно кажучи, як правило снідаю кавою.
– Дуже добре. Тоді йди вмивайся і ми з тобою трішки попрацюємо, а тоді вже сядемо їсти.
– Яку ж ви роботу мені придумали, отче?
– Ти ж сама хотіла пожити моїм життям. От і пожинай плоди своїх бажань.
– Неодмінно, отче! – посміхнулася Олена та подалася вмиватися, а тим часом монах познімав усе з вогню.
– Що ж, ходімо дочко робити Божу справу – заінтригував Олену монах – але добре одягнися, бо тривалий час будемо на вулиці, щоб бувало не змерзла.
Коли вийшли із хати, то попрямували за хлів, де виявилося росло чимало винограду.
– От і наша робота – розпочав монах. – Це пізній сорт винограду, з якого я роблю вино для причастя. За канонами має бути кагор, але враховуючи тенденцію підробок сучасности, з таким самим успіхом я теж можу на будь-яку пляшку приліпити папірець зі словом “кагор” та переконувати, що це саме і є те вино. Лізь драбиною і зривай, а я вже носитиму у казан для чавіння.
– Ногами? Як у фільмах показують.
– Ну, це ми ще побачимо. Холодно вже ногами, але якщо ти матимеш велике бажання, то будь-ласка.
– Гаразд, я полізла рвати.
Коли було зірвано відер зо п’ять, то Олена попросилася відпочити, а заодно поцікавилася:
– Отче, чому ви рідко буваєте у підряснику. Я думала, що це ваша постійна обов’язкова одіж.
– Постійна, коли я служу Богові молитвою. Чимало людей плутається у цьому. Всяка річ має своє призначення. Це ж стосується і одягу. Шахтар у комбінезоні добуває вугілля, але не йде у такому вигляді до дитину у школу. Лікар у халаті приймає пацієнта і не з’являється у такому вигляді на ринкові. Космонавт теж не ходе вулицею у скафандрі. Підрясник, камилавка, пояс, вервиця та решта складових одягу монаха чи то священнослужителя теж є компонентами, котрі використовуються за певних умов. І весь цей одяг я маю берегти, як ту саму чашу для причастя. Відповідно, що всю буденну роботу я маю виконувати у робочім одязі. Перш за все одяг має бути комфортним. Якби я у службовому одязі тягав відра, то у моєму віці ще не вистачало заплутатися у підряснику та добряче забитися.
– Було б кумедно.
– Певно. Тому я одягаю підрясника, коли виконую певне монаше молитовне правило чи ж то безпосередньо відправляю літургію.
– Щодо літургії. Що є її суттю?
– Значимість літургії у любові, котра складається із трьох частин: Євангелії, сповіді та причастя. Гадаю, ти добре знаєш, що Євангеліє складається із чотирьох канонічних описів життя Ісуса Христа, наслідувати чому має кожен свідомий християнин. Уміння вслухатися у Євангельські читання та їх трактування у проповіді опісля, спонукають людину до сповіді. У сповіді важливим є не лише самоаналіз скоєних помилок, а й також подальша стратегія, спрямована на не уможливлення повторення подібного. Зрештою причастя – це вища форма любови, адже ми не просто стоїмо у черзі за чимось буденним, а пліч-о-пліч приймаємо символічні Тіло і Кров Христові, тим самим утверджуючись як народ Божий. Дуже приємно, коли причащається якомога більше людей, адже через євхаристію вони єднаються межи себе братньою любов’ю. Але чимало залежить від рівня свідомости людини. Задля усвідомлення мають бути відповідні знання. Для цього людина читає. Нині ж цим мало хто займається.
– Ви розчаровані?
– Я б не казав, що ніколи не розчаровувався. Перші роки життя, особливо у молодості доводилося розчаровуватися у багатьох речах. Але з роками я збагнув, що розчарування – це передовсім брак знань. Це допомогло мені інакше поглянути на світ. В людях та їх діях я вже давно не розчаровуюся, бо людина – недосконала. Все варто сприймати за належне, бо інакше і бути не може. Світ можна порівняти із певним африканським племенем. Вони багато чого не знають, але щасливо живуть. Можна розчаруватися з приводу багатьох моментів життя дикунів, але ж вони не свідомо роблять ту чи іншу справу. А якщо навіть свідомо, то всеодно вірять у власну правоту. Звісно, можна набиратися ентузіазму, їхати та вчити їх цивілізації. Але існує неабияка небезпека наразити на нерозуміння. Як то кажуть, по-приколу, вони щось зроблять наслідуючи, але переконання у них лишатимуться традиційні. До речі, подібну ситуацію маємо із хрещенням Руси князем Володимиром. Фактично, люди продовжували лишатися поганами, що з них елементарно вибивали силою. А всі ми добре знаємо, що примус навпаки породжує протистояння. Тому донині й бачимо язичників, а більшість християн є ними просто формально.
– Здається, отче, вже весь виноград зібрали. Можливо, сходимо поїмо?
– Отже зголодніла, дочко?
– З роботою – так.
– Гаразд. Пізніше продовжимо далі. Ходімо їсти.
Вже за трапезою Олена поцікавилася постом.
– Їжа, як і все довкола, дане людині Богом. Тож ми маємо регулярно харчуватися та з пошаною відноситися до всих продуктів. Але люди полюбляють перегинати палицю і добряче наїдатися, що зрештою переходить у звичку. Певно, ти сама спостерігала тенденцію збільшення кількости людей, вага котрих дещо зашкалює. Часто переїдання виникає від внутрішнього неспокою людини. Елементарний приклад: студент ночами перед сесією. А є ж такі люди, котрі регулярно перебувають у стресовому стані. Однак, причин переїдання є дуже багато. Я чомусь пригадав історію про мандрівного монаха. Надходила ніч і цей монах почав шукати домівлю. Трапилася йому хатина на хуторі, де мешкала одинока жінка. Остання зраділа монахові, бо чоловіча рука потрібна було у господі. Та й каже жінка монахові: “Допоможи зарізати мені теля”. Монах не дуже знався на цьому ділі та й не хотів проливати невинної крови, тому відмовився. Далі жінка сказала: “Я давно вже сама – розділи зі мною ложе”. Але ж монах не мав права пізнати жінку, тому теж відмовив. Зрештою жінка сказала: “Я саме приготувала смачну вечерю та й пляшку маю – поїж зі мною”. Монах був добре голодний, тому погодився, але після вечері зарізав таки теля і розділив ложе. В цій історії ще дуже важливим є момент присутности алкоголю. Біблія має два моменти з приводу цього. Сказано: “Вино створене веселити серце чоловіка”, але й маємо слова апостола Павла: “Пийте та не впивайтесь”. За роки свого життя щодо посту у мене склалася своя думка, що піст – це уміння регулювати різноманіття та час прийому їжі. Але безумовно, що я дотримуюся всіх канонічних постів. Більше того, ще у далекі перші століття сподвижник християнського монашество Ерма сказав: “А коли ти постиш, задовольняйся хлібом, плодами, водою, дякуй за це Богові. Але порахуй, скільки коштував би тобі обід того дня, коли б він був, і те, що ти зберіг, віддай удові, сироті, бідному”.
– Ви цього дотримуєтесь?
– Саме так.
– Слава Ісусу Христу, отче і Олено, – ще від містка пролунало дитяче дзвінке вітання Анни.
– Навіки Богу слава! – відповів монах. – Сідай, поїси з нами. – запросив Анну до столу отець Ігор. Перехрестивши лоба, дівчина сіла поряд з ченцем.
– Справді, дотримуєтесь. – погодилася Олена.
Після сніданку всі подалися до казана із виноградом чавити сік. Весела то справа. Всі лишилися заляпані, але й переповнені позитивних емоцій.
– Хух, – сідаючи на лаву промовив втомлений отець Ігор, – тепер можна й відпочити. Давай, Анно, свої науки та будемо вчитися. Що там у нас сьогодні?
– Українська література. Михайло Коцюбинський “Цвіт яблуні” – прозвітувалася дівчинка.
– Хороший твір. Аж за душу бере. – якось вдумливо прокоментував монах.
– Про що він, отче? – допитувалася Анна.
– Про цінність життя та людські втрати. Цією новелою Коцюбинський показує, що у житті головне не одіж, авто, корова, а людське життя. Якось я знав одну родину, де було шестеро дітей. Всі діти були вже дорослі, із власними сім’ями, оселями. Але всі трималися батьків. Кожна та дитина була по-своєму позитивна, але й всі мали певні недоліки. Нажаль, у тій місцевості люди дуже багато вживали алкоголю. І в цій родині було 3 брата, котрих теж часто можна було зустріти у подібних компаніях. Біда була у тому, що ці брати лізли у бійки, в одній з чергових менший брат загинув. Особисто мене дуже вразила реакція решти його родичів, котрі припинили спілкуватися ледь не з усіма односельцями, бо ті мовляв не заступилися за сина і брата. Як на мене, то вся відповідальність лежала на самому хлопцеві, адже все й вело до відповідного результату. Чимала частка вини на совісті батьків. Чому ж я пригадав цю історію? Новела “Цвіт яблуні” – психологічно напружений твір, де описуються хвилювання батька, котрий нічим не може допомогти власній маленькій дитині у її останні миті життя. Це дуже добре, коли одна людина щиро переймається іншою, адже апостол Павло казав: “Любов – це коли смієшся з тим, хто сміється і плачеш з тим, хто плаче”. Водночас людина не має забувати, що все є волею Бога, перед котрою людина має утихомирюватися. Хоча, вцілому герой поеми поводить себе достатньо стримано.
– Я теж дуже сумую та й нині буває згадую батька.
– Знаєш, Анно, живий той, хто є у нашому серці. Для християнина смерть – це зміна форми життя. Тіло йде у землю, але душа далі живе. Доки ти пам’ятатимеш свого батька, доки він й житиме. Але не варто сумувати. Знай, що твоєму батькові там добре. Ліпше порадій за нього.
– Але мені погано самій без нього.
– У тебе є Бог, рідні, я.
– Мені дома погано. Я б хотіла жити з вами.
– Ти чудово розумієш, що це не можливо. Але я і так приділяю тобі достатньо багато часу.
– Я знаю і неабияк вдячна за це все вам, отче. Але мені тяжко.
– Коли живеш за совістю, то завше тяжко, адже постійно виникають спокуси, недобрі бажання. Людина має зміцнюватися у своїх добрих намірах, твердо триматися своєї позиції. Надійде час і кожен отримає по своїх заслугах. Про це не варто забувати.
– Отче, – втрутилася у розмову Олена, – як можна жити, коли людині робиш добро, а вона позаочі пліткує про тебе, робить зло?
– Пригадайте слова із Біблії: “Коли тебе вдарили по одній щоці – підстав іншу”. Колись мені довелося переглянути фільм “Воїн миру”, де оповідалося про запального хлопчину, котрому стрівся у житті працівник заправки Сократ. Достатньо мудрий та неординарний був той Сократ. Він почав навчати хлопчину дивитися на життя дещо інакше. З посеред усього трапився випадок, коли на них напали грабіжники. Замість оборони та втечі, Сократ спокійно віддав гроші та одяг за вимогою бандитів. Хлопчина був вражений. Знову процитую Біблію: “Коли маєш – дай, а позичаючи – давай даруючи”. Людина весь час піддається випробуванням, щоб зміцнитися у вірі до Бога. Що будемо робити: боротися чи то скажемо самі собі: “Нехай буде воля Твоя”. Людина часто бере забагато на себе. Головне пам’ятати, що Бог ніколи не забуде і не лишить. А для цього варто уміти чекати. Чекати у молитві. Коли мене питають про речі, типу “другої щоки”, то я завше пригадую біблійну історію про Йосипа, сина Якова. Йосип є яскравим взірцем терпіння та чекання, а головне – віри Богові.
– Починає дощити. – звернула увагу Олена.
– Справді. Маємо ховатися до хати. Я пропоную заварити кави і ти, Анно, підеш до хати читати новелу, про яку ми згодом ще поговоримо, але перед тим ти ще напишеш твір “Цвіт життя кожної людини”. Тим часом ми з Оленою ще поспілкуємося на веранді. Всіх все влаштовує?
– Я не люблю писати твори. – невдоволено висловилася Анна.
– Не любиш, бо не вмієш, а варто вчитися. Людина має вміти письмово висловлювати свої думки. Он ще будеш листи щотижня писати Олені в місто по 5 аркушів кожен.
– Ого! Та це ж цілі поеми будуть.
– Як зумієш, то можеш і віршами.
– Який ви добрий, отче.
– Добрий лише Бог, а я грішний. Та годі теревенити, бо дощ все більше пускається. Ходімо до хати.
Хутко перебралися до оселі й так само швидко заварили кави. Як і домовилися, Анна пішла читати Коцюбинського, а монах з Оленою вийшли на веранду.
– Я б хотіла повернутися до теми про “другу щоку”. – почала журналістка.
– Можливо, тебе хвилює якесь конкретне питання? – поцікавився отець Ігор.
– Так, я маю на увазі стосунки.
– Романтичного характеру? – уточнив монах.
– Угу.
– Усе більше переконуюся, що людські долі тісно пов’язані за подібністю. Всі ми переживаємо практично одне й те ж саме, лише кожен реагує на ту чи іншу річ по-своєму. Пригадуєш пісню Вахтанга Кекабідзе: “Как молоды мы били, как искренне любили…” Молодість та щирість часто стають невід’ємними складовими людини. Але минають молодість, щирість та любов. Чому ж так? Романтичні стосунки – цілком природна річ, обумовлена пошуком партнера по життю, тобто для шлюбу. Романтика ототожнюється із побаченнями, котрі мають бути. Перш за все побачення важливі тим, що особа вчиться розмовляти із представниками протилежної статі. У процесі спілкування важливо побачити особистість, а не об’єкт. Тобто, ми для себе вивчаємо внутрішній світ людини. Поза сумнівом у період побачень людина працює над власними недоліками, слабостями. Дуже гарно було б керуватися таким правилом: “Скорий до слухання, повільний до говоріння, неквапливий до гніву”.
– Хороша формула. Варто записати. – перебила Олена.
– Так, цього часто не вистачає у повсякденні. Ще важливим у побаченнях є нагода прислужитися іншому, тобто партнерові. Не обов’язково спільний час має проходити у відвіданні кафе чи кінотеатру. Не менш важливим є похід на базар у місті чи то спільне поління городу у селі. Зрештою, завдяки побаченням ми обираємо собі партнера для сімейного життя. Але я пам’ятаю, що твоє питання стосувалося розчарувань від того, коли хтось припиняє стосунки. Я правильно тебе зрозумів?
– Саме так, отче.
Зробивши черговий ковток кави, монах продовжив:
– Стосунки – це певна спільна справа. Людина не здатна і не вправі змінити когось, але людина має всі шанси та можливости полюбити. В чому виражається любов? В умінні поважати рішення партнера. А ще важливіше – не влаштовувати допит з приводу того, чому партнер прийняв те чи інше рішення. У спільній справі винні обидвоє. Це навіть не якась буквальна вина. Обман чи зрада – це наслідок. Наслідок самообману. Все має свій фундамент чи ж то як мовить Святе Письмо: “наріжний камінь”. У стосунках фундамент має кілька складових. Однією з перших є інтелект. Часто мимоволі освічений чоловік закидає жінці її нерозвинутість. Щоби уникнути цього, варто одразу визначити для себе наскільки партнер відповідає твоїм інтелектуальним здібностям. Хоча тут є ще нюанс у тому, що ти сама можеш за його бажанням піднятися на відповідний рівень, спонукаючи до постійного розвитку та пізнання світу.
Другою складовою є соціальність. Можливо пригадуєш добу князювання Київської Руси. Князю Святославу до вподоби стала ключниця Малуша. Зрозуміло, що княгиня Ольга не схвалила таку соціальну нерівність, тому спільно зачату із сином Святославом відібрала у Малуші та прогнала її геть, а хлопчика виростила князем Володимиром, котрий не знав свою матір усе життя, хоч та була постійно поруч. Подібних історій дуже багато. Особливо прикро, коли батьки втручаються у стосунки дітей, постійно шукаючи причини, котрі розділяють союз. Ще згадав Шекспірівських “Ромео і Джульєтту” – теж яскравий приклад. Я ж лишаюся прихильником того, що коли любляться молоді, то мають мінятися заради партнера, тобто унеможливлювати будь-які акценти на різниці соціальної вартости. Зрештою, коли так потрібно буде, то обмежити спілкування з тими, хто здатен завдати шкоди цьому . Прикро, але такими шкідниками часто є рідні та друзі.
– Я знаю випадки, коли вже після весілля пара змушена жити у когось із батьків, через що постійно вислуховує нотації.
– Справді, буває й таке. Тому варто намагатися жити окремо, нехай навіть на квартирі, але власним життям, а не під диктовку.
Третьої і чи не найпоширенішою складовою є емоції, адже ними ми послуговуємося щомиті. Я знаю пари, котрі розходилися, бо комусь не подобалася манера сміху партнера чи ж то реакція на певну радісну новину. Виникала дратівливість. Запорука подолання цьому є плекання у собі поваги до іншого. Часто ми бажаємо аби з повагою ставилися до нас, але ж і ми теж маємо виражати її до інших. А те, що дійсно дратує нас у інших, варто спокійно з’ясувати, досягаючи компромісу.
Як ти знаєш, часто знайомство розпочинається з оцінки зовнішности людини, її фізичности, але мова не стосується сексуальности. Суть фізичної єдности лежить у глибині співвідношення партнерів одне з одним. Бодай взяти ту саму неплідність. Звісно, коли є любов, то пара усиновить дитя, але той партнер, котрий неплідний – відчуватиме меншовартість. Або ж це може стосуватися певних фізичних вад. Про все це варто говорити із самих початків стосунків.
І тут ми плавно наближаємося до останньої найважливішої складової – духовности. Гадаю ти помітила тенденцію збільшення шлюбів мусульманів з нашими дівчатами. Практично більшість з таких рано чи пізно починають себе відчувати обмеженими у волевиявленні віросповідання, хоча спершу бралися стати мусульманами. Але духовність – це осередок душі. Якщо у душі ти християнин, то віру не зміниш, як колір очей за допомогою лінз. Якщо дівчина одягла паранджу, то не обов’язково перстане хреститися. Тому такі шлюби лише руйнують людину, як особистість. Про це не варто забувати. Ще важливим у духовності є співмешкання атеїста та віруючої людини. Це теж доволі руйнівна форма шлюбу.
Отакою розлогою вийшла моя відповідь. Але якщо бодай одна із цих складових лишається проігнорованою, то зрештою стосунки зазнають краху. Люди сходяться не для інстинктів, як тварини, а для любови, як найвищі творіння Бога.
– Справді, чимало інформації. – задумалася Олена.
– Але дуже цікаво. – раптом від дверей пролунав голос Анни.
– Ти теж все слухала? – здивувалася журналістка.
– Нічого страшного. Навпаки – це добре, що Анна вже міркуватиме над цими речами, адже для неї все починається.
– Так, отче, ваші слова стануть у пригоді для мене в житті. – погодилася дівчинка.
– А твір ти написала? – поцікавився монах.
– Звісно, отче. Ось тримайте. – і Анна віддала до рук монаха кілька списаних аркушів.
– Чудово. Не полінувалася. Дякую за старання. Я знаю, що ти вже чекаєш на перевірку та обговорення твого твору, але я стомився, Анно. І ти сама знаєш, що вже мені час збиратися до церкви, де мене чекають людина для сповіді. Тому я перевірю, але пізніше, а вже завтра ми з тобою обов’язково обговоримо твір. Домовилися?
– Аякже, отче. Давайте збиратися до церкви. – радо погодилася Анна.
– Справді. Нам уже час. Ти, Олено, лишаєшся чи підеш з нами? – звернувся чернець до журналістки.
– Піду. Я теж хочу посповідатися.
– Це хороша ідея. Тоді ходімо всі разом.
Зачинивши усе у господі, отець Ігор одягнув підрясника та подався разом з дівчатами до храму.
У церкві було тихо та людно. Лунав лише голос дяка, котрий читав покаяльний канон до Ісуса Христа. Не зволікаючи, Відлюдник одразу подався у вівтар за Євангелієм та хрестом й одразу вийшов до сповідників. Почергово всі бажаючі підходили до монаха, каючись у вчиненому. Вся ця процедура тривала понад годину. Люди любили ходити до сповіді у ченця, адже він багато давай порад і розраджував у смуткові. Останньою до сповіді підійшла Олена.
Додому йшли мовчки, кожен міркуючи про своє. Вечір уже дихав нічною прохолодою, а суцільні густі хмари закрили промені сонця. Здавалося от-от піде дощ, але все лишалося тихим та непорушним. Отак швидко і непомітно прийшли до хати.
– Знаєш, дочко, я сьогодні неабияк втомився, а ще маю деяку роботу. Та й до проповіді маю підготуватися на завтра. Тому ти вже сама поїж і лягай відпочивати, а я ще попрацюю собі.
– Гаразд, отче. Дякую за турботу, але й ви довго не засиджуйтеся – бережіть себе.
– Буду намагатися. Що ж, я пішов. – і монах швидко вийшов із хати.
Ніч була щедрою на дощ із сильними поривами вітру, що аж шибки тріщали у вікнах. Добре, що у хаті було натоплено, а то б й добряче померзли, хоча й спали під теплими ковдрами. Точніше лежали, бо ні чернець, ні журналістка довго не могли заснути. Чи то від погоди, чи ж від різноманіття думок кожен постійно крутився. Зрештою монах не витримав, встав і, запаливши свічку, сів у сінях читати Євангеліє. Шепіт його уст долинав крізь темряву тиші до Олени, яка намагалася вловити те чи інше слово, в’яжучи їх докупи. Здається, мова стосувалася заповідей Блаженства. Тож монах читав проповідь Ісуса на горі Синай. Олена було рвалася встати і вкотре поспілкуватися із отцем Ігорем, але якось передумала. Таки варто було бодай трохи подрімати. Невдовзі журналістка таки заснула.
Дощ все ще не вщухав. Близько сьомої години прокинулася Олена і одразу почала збирати речі, адже опісля літургії вона вже мала повертатися до міста. Монаха у хаті ще не було – очевидно десь подався на вулицю. Коли журналістка була практично готова рушати, з’явився отець Ігор.
– Ти вже навіть зібралася. Чудово. Певно йтимемо помалу та ще дорогою погомонимо. От тільки я все позачиняю та рушатимемо.
Хутко все позачинявши, чернець взяв одну із сумок Олени і вони обидвоє подалися до церкви.
– Хто є взірцем для вас? – поцікавилася Олена.
– “Не сотвори собі кумира” гласить Біблейська істина. Але прикладом для наслідування може бути лише Ісус Христос. Щоправда, думки багатьох отців Церкви теж стають у пригоді. Вартими уваги є перли монахів з Афону. Був так такий собі Симеон, то він чимало речей вдало підкреслив. Зокрема пригадую його слова: “Яке найбільше чудо? – Коли грішник стає святим”, або ж “Яка найбільша молитва? – Молитва без егоїзму”, чи ж “Яке найвище почуття? – Любов до ворога”. Такі думки неабияк стимулюють праведний спосіб життя.
– Вас називають Відлюдником. Чому?
– Бо я живу не так, як інші. А взагалі це питання варто ставити тим, хто так називає мене.
– Для чого людині життя?
– Щоб навчитися любити, вірити та розуміти інших.
– Ви достойно прожили своє життя?
– Я намагався.
– Можливо, ви ще щось хотіли сказати?
– Для статті нічого, а так взагалі маю до тебе, дочко, одне прохання. Ти бачила Анну і навіть трошки спілкувалася з нею. У дівчини життя лише починається. Вона потребує постійної підтримки, розвитку. Мені все тяжче і тяжче займатися цим, тому я б хотів просити у тебе про допомогу. Одразу я не чекаю відповіді, але ти подумай. Сподіваюся, що до наступної нашої зустрічі ти обміркуєш моє прохання. Анні й справді потрібна надійна опіка.
– Я подумаю, отче. Коли все буде добре, то десь серед тижня я привезу газету із готовою статтею та дам відповідь.
– Я чекатиму, дочко. Ну а нині маємо літургію. Час помолитися Богові. – уже на підході до храму додав монах.
Попори дощову погоду церква була вщент заповнена людьми, більшість з посеред яких мали причаститися. Але перед цим з неабияким нетерпінням чекали проповіді отця Ігора, котру він у відповідний час почав:
– Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри. Для багатьох осінь, оповита дощами, навіює смуток, певну печаль, а подекуди й думки про смерть. Якось преподобний Єфрем Сирійський сказав: “Завжди пам’ятай про смерть – і спокуса ніколи не доведе тебе до падіння”. Для християнина смерть – це крайня межа гріховности. Пригадаймо собі дитинча, котре часто намагається зробити щось потай від материнського ока. Який результат? Розбите коліно, порізаний палець, а то ще й якісь отруєння. Всі ці ризики можуть призводити до не найкращих наслідків. Втім, дитину виховують, вона зростає і зрештою стає одним із дорослих. Що маємо? Таку ж саму дитячу поведінку непокори, але зі ще більшими об’ємами та наслідками. Бодай взяти алкогольну залежність. Скільки людей потрапляє до лікарень у стані приступів, внутрішніх крововиливів чи то ще якихось тяжких симптомів. Говорять лікарі, благають рідні та й сама людина часто усвідомлює ризик такої ситуації. Однак, усе починається знову і знову. Такий підхід до життя, коли людина думає лише про власне задоволення у доволі коротку мить, породжує атмосферу нелюбови. Саме тут будуть доречними слова з нинішнього Апостола: “Хто скупо сіє, скупо жне”. Коли ми живемо лише для себе, то й поволі занепадаємо морально й духовно. Людина створена не для одинокости, а згуртованого родинного життя, де є розуміння, мир, злагода, а головне любов. Де ж це все взяти? Невичерпний досвід любови нам дає Євангеліє. Той, хто осягає любов Бога, здатен нести ту любов у народи. Це і бачимо з прикладу апостола Петра, котрого Ісус кличе “ловити людей”. Можливо, хтось розцінить цю фразу за поневолення, але це зробить та людина, котра поверхнєво дивиться на життя. Хто ж проникається сутністю віри та вчення Ісуса Христа, то розуміє, що учні Слова Божого вкладають у серця людей любов. Любов, яка ніколи не минає. Для християнина смерть – це початок вічного життя у любові. Тому Єфрем Сирійський дуже влучно мовив про смерть, адже це і пам'ять про любов, котра долає всі житейські бар’єри. Насамкінець хочу побажати всим, аби ви плекали у собі любов, вчилися любити та несли любов у серця інших людей. Саме любов стане перемогою над гріховною смертю. Лише любов! Слава Ісусу Христу!
– Навіки Богу Слава, отче! – гуртом відповіла громада і літургія продовжувалася далі.
Крізь дощові хмари злегка заясніло сонце, коли отець Ігор з Анною проводжали до автобуса Олену.
– Як вам наш край? – поцікавилася у журналістки дівчинка.
– Забагато дощів.
– То приїздіть до нас весною, коли так тепло та сонячно.
– Обов’язково приїду та неодмінно навідаю тебе. – пообіцяла Олена.
– Ми ще побачимося за кілька днів. – зауважив монах. – Адже Олена привезе газету зі статтею.
– Ухти, класно. Ну то ви приїздіть після обіду, щоби я зі школи звільнилася. прохала Анна журналістку.
– Нічого не обіцятиму, але врахую твоє побажання. А ось уже і мій автобус. Давайте доки прощатися. Благословіть, отче! – і Олена схилилася перед монахом.
– Нехай Бог благословить тебе, дочко, у всих твоїх намірах і починаннях. Йди з миром. – отець Ігор поцілував Олену у лоба і міцно обійняв.
Автобус поступово зникав за туманним осіннім лісом, а монах з дитиною все ще продовжував стояти, пильно вдивляючись у далечінь.
– Ну що, Анно, ходімо перекусимо та сядемо за твого твора.
– Ви перевірили його?
– Звісно. Я ж обіцяв. А обіцянка – це не пусті слова. Колись у давнину тому, хто не дотримувався обіцянки посту, вибивали зуби. Уявляєш?
– Як жахливо. Добре, що я не постую.
– А вже б і можна було. Тільки не думай, що піст – це лише обмеження від певної їжі. Страва у цьому випадку – похідне.
– Знаю, знаю. Ми вже з вами говорили про це не один раз, але мене нині більше цікавлять хлопці.
– Тебе це непокоїть?
– Просто, якось незвично.
– Ти ж чудово знаєш, Анно, що Бог дам Адамові Єву, щоб вони були сім’єю. Людина має великий вибір у всьому, зокрема й своєї другої половини. Спершу ж має виникнути симпатія. Саме у твоєму віці починається період симпатій, котрий з роками переростає у більш змістовні почуття та взаємини. Але у стосунках для себе ти маєш пам’ятати образ Якова, котрий мав двох дружин Лію та Рахіль. Дуже важливим є те, чим керувався Яків при обранні жінки. Спільні життєві цінности – основна і головна запорука сімейного добробуту. Зауваж це собі. Ніхто не забороняє спілкуватися і навіть зустрічатися з хлопцями, однак не поспішай із важливими рішеннями, адже сім’я – це відповідальність за свого партнера та ваших спільних діток. Для відповідальности суттєві розважливість та спокій. Емоційно стримувати себе не так просто, але воно того варте. Пригадую, що якось іще у молоді роки один добродій порекомендував мені перелік десяти заповідей спокою. Спершу я сприйняв їх дещо скептично, але насправді людина часто робить всупереч власної волі, про що і йде мова у заповідях.
– То ви мені назвете їх? – поцікавилася Анна.
– Спробую пригадати… Якщо я не помиляюся, то перша звучить так: “Саме цей
день я хочу прожити не намагаючись одразу вирішити всі життєві проблеми”.
2. Саме сьогодні зважатиму на свою поведінку: не буду критикувати, виправляти чи вдосконалювати нікого, окрім себе.
3. Саме сьогодні буду щасливий, усвідомлюючи, що я створений для щастя не тільки у вічности, а вже й тепер.
4. Саме сьогодні під лаштуюся під обставини, не прагнучи, щоб вони підлаштовувалися до моїх бажань.
5. Саме сьогодні відведу кілька хвилин свого часу для читання. Як їжа потрібна тілу, так добра книжка потрібна для духовного життя.
6. Саме сьогодні зроблю якийсь добрий вчинок і нікому не скажу про нього.
7. Саме сьогодні зроблю щось, до чого немає жодного бажання. А коли почуватимусь ображеним, не виявлю цього.
8. Саме на цей день складу собі детальний план. Можливо, не буду його ретельно дотримуватися, але спробую виконати два пункти.
9. Саме сьогодні буду сильно вірити – навіть коли б обставини схиляли мене до протилежного. Бог піклується про мене так, ніби на світі більше нічого немає.
10. Саме сьогодні не буду нічого боятися. Особливо не лякатимуся радости та всього, що красиве. Не боятимусь вірити у Добро і за все дякувати. Адже все є Божим даром.
Приблизно такими є заповіді спокою, Анно.
– Остання мені найбільше сподобалася. А от ви говорили щось про те, що зроблю те, до чого не маю бажання. Я не дуже зрозуміла цього.
– Це була сьома заповідь. Вона стосується людської гордости. Є речі, котрі ми зобов’язані зробити, але вони нам так не до душі. Це може стосуватися елементарного прибирання житла. Часто у родинах, де дитині вже за 10 років, обов’язки чистоти покладають на неї. З одного боку смітять усі, але прибирати має регулярно лише один. Мало кому таке до вподоби, але подібні речі вчать долати власну гординю, долати внутрішній супротив до життя.
– У мене таке буває із миттям посуду – маю за всіма мити. Доки мама добре не гримне, то я не дуже поспішаю із чистотою. Але тепер я спробую дещо інакше підходити до цього.
– Тобі ж самій буде значно краще. – посміхаючись, зауважив отець Ігор. – І я думаю, що у тебе все вийде, бо про це свідчать думки, у написаному тобою творі про цвіт життя. Правда, граматика твоя все ще шкутильгає, тому маємо по обіді попрацювати над цим.
Тим часом співрозмовники саме наблизилися до господи монаха, де було тихо та спокійно, а головне – неабияк тепло. Адже сонце вже добре пригріло землю, на що звернув увагу отець Ігор.
– Знаєш, сьогодні на диво тепло стало, але це радує. – тішився чернець.
– Я теж звернула на це увагу. Але, певно, це вже останній теплий день, бо зима все ближче насувається. – з жалем мовила Анна.
– Не завжди бути літові та осені. Зима теж потрібна природі, людям.
– Так, зимою багато снігу та Різдвяна пора з колядою.
– Ти ще забула про Миколая.
– Про Миколая я ніколи не забуду, адже щороку ви мені щось даруєте, отче.
– То Миколай передає. Він просто не встигає зазирнути у кожну хату.
– Я ж уже не маленька, отче.
– Для мене ти завше будиш дитиною. – пригортаючи до себе Анну, тихо мовив монах.
– Мій батько теж так любив казати. – пригадала дівчинка по хвилині мовчання.
– Для батьків діти все життя є дітьми.
– Тільки погано, коли діти помирають раніше власних батьків.
– Чому ти так думаєш?
– Моя баба тяжко перенесла смерть свого сина. Досі тужить, хоча вже й трохи минуло часу.
– Не все так скоро гоїться, а особливо рани втрати.
– А вам доводилося, отче, ховати когось зі своїх рідних?
– У житті всього бувало.
– Від цього ви й посивіли?
– Цікава логіка. – посміхнувся монах. – Посивів, бо грішу багато.
– Якщо сивина вимірюється гріхами, то я вже давно мала бути геть сива.
– Яка ж ти у мене кмітлива. Якщо серйозно, то сивина – це властивість, котра притаманна певній людині. Якісь переживання зовсім не стосуються посивіння. От як хтось у свої сімдесят здужає робити тяжку роботу, а вже інший у 45 мало на що здатен. Так само із сивиною. Тому ти не обов’язково будеш сивою. Принаймні у молоді роки.
– Але нічого страшного як посивію. Нині є купа фарб для волосся.
– Є багато всього, але чи щаслива людина від того?
– Щаслива, коли не голодна. – натякнула на обід Анна.
– Я вже зрозумів, що час їсти. Читай “Отче наш”.
Анна несміло прочитала молитву, отець поблагословив стіл і обоє одразу сіли наминати куліш. Достатньо скоро пообідали та одразу взялися за аналіз твору дівчинки. Під вечір знову почало наганяти дощові хмари, тому по видному Анна пішла додому, а отець Ігор став рубати дрова наніч.
Як правило у буденні дні Відлюдник навідував старих та немічних, котрим допомагав по господі, але цього разу монаха кілька днів не було у селі. Навіть Анна неабияк здивувалася, бо завше знала всі плани свого вчителя. Зрештою у вівторок по обіді чернець з’явився цілком здоровий та бадьорий. Спершу отець Ігор зазирнув до баби Лариси, котра саме читала свіжу пресу. Погомоніли про політику та церковну ситуацію у країні. Також монах зазирнув до вчительки співу. Чаюючи, попросив поставити платівку з піснями Вахтанга Кекабідзе. Поміж іншим у розмові отець Ігор згадав про якогось священика, котрий зголосився щонеділі приїздити у село для відправи літургії. Вчителька не дуже збагнула до чого все це було сказано,але такою новиною вирішила поділитися з колегами по роботі вже наступного дня.
Оселю родини Анни монах теж не оминув, хоча насправді рідко бував у тім краю села. Кожній дитині чернець подарував шоколадку, а з найменшими навіть трішки побавився. За проханням Анни посиділи над фізикою, а наостанок ще й дрів нарубав.
Всі дивувалися такому ентузіазмові ченця, але увагу на себе переключив різкий перепад погоди. Сильний холод із невеликим морозом вночі застав багатьох врозполох. А перший сніг наступного ранку взагалі викликав шквал емоцій. Не був байдужим до снігу й отець Ігор: “Сьогодні середа – міркував собі монах – стаття має бути готова, тож приїде Олена. А, може, вона не встигне сьогодні. То завтра буде саме доречно – на ювілей. Сімдесят… “Прощайте сімдесят раз по сімдесят” – багато, а от 70 літ не так вже й багато. Стрімко лине час, життя. Багато гріхів і мало каяття. Гріх – це немов перший сніг. Траву і землю вразив холодом, але зник безслідно. Отак і гріх вражає душу, але далі його не стає. А рани то лишаються. Скільки ж то потрібно часу, щоб загоїти ті рани, замолити гріхи. Якби ж не розчарування, котрі ведуть зовсім у протилежний напрямок. Але Бог опікується кожним. Оце і є любов, котру так тяжко набути, проте це і є найвищим благом життя… Сніг немов промовляє до мене: “От і минула твоя осінь, чоловіче…””.
Олена вирішила зробити сюрприз отцю Ігору, тому взяла відгул на роботі й рано виїхала автобусом у село. Дорого була не близькою та й перша невелика ожеледь бралася дорогою, тому їхали не поспішаючи. Після 12-ї години прибули у село. На зупинці саме була Анна, котра випроводжала у сусіднє село до тітки одного зі своїх братів.
– Привіт, Анно! – привіталася Олена.
– Доброго дня! Ви таки приїхали. А я саме збиралася до отця Ігора. Може, ви зайдете до мене, а тоді разом підемо?
– Гаразд. Я маю трішки часу, тож ходімо.
Дорогою Анна розповідала про свою родину та школу, а коли вже ішли на хутір до ченця, то мова пішла про хлопців, котрі сподобались дівчинці. Ще здаля Олена зауважила:
– Дивно. Який холод, а диму немає з димаря. – на ці слова Анна рвучко побігла до хати монаха.
– Отець Ігор, отець Ігор! – несамовито кричала дитина, вкладаючи у ці слова якусь останню надію. Проте її передчуття виправдалися. Біля столу у напівлежачому стані сидів монах. У одній руці тримав Біблію, іншу поклав собі на груди ліворуч – певно боліло серце. Поблизу нього на столі був напівзгорнутий аркуш із надписом: “Олені”, а ще трішки далі догорала свічка. Очевидно рано, а може й вночі не стало монаха.
Поволі приходячи до пам’яти, Олена взяла до рук адресовану їй записку. “Миле моє дитя, Олено! Мені дуже приємно, що ці дорогоцінні дні життя я зміг присвятити тобі, хоча й дуже не хотів спершу. Але я не жалкую. Бог все бачить і знає за нас. Мені не так легко писати, тому скажу небагато. Маю до тебе прохання щодо Анни. Ні, я не про опіку нею. Сподіваюся, тобі не тяжко буде за два місяці – на Миколая привітати її. Подарунок знайдеш у комірці. Анна чекатиме цього… Ще я зауважив, що ти вражена була кількістю моїх книжок, тому я дозволяю і навіть прошу тебе взяти ті і в будь-якій кількості, котрі стануть тобі до вподоби. Але не забувай, що головне – це любов…” Ще не повністю оговтавшись, Олена сходила у комірку, де знайшла подарунок для Анни. Повернулася до хати, де все ще стояла дівчинка біля монаха, однією рукою тримаючи його руку, а іншою витираючи сльози.
– “Саме сьогодні нічого не боятимусь. Не боятимусь вірити у Добро і за все дякуватиму. Адже все є Божим даром”. Так казав про спокій мій отець Ігор. – крізь сльози мовила Анна.
– Ходімо на двір. Варто покликати лікаря і голову сільради. Ти збігай, а я доки почекаю тут. – виходячи із хати, сказала Олена. Анна одразу побігла у село, а журналістка знову зайшла у середину. Пригадуючи прохання монаха про книги, не думаючи, взяла з його холодної руки Біблію. На мить пригорнула її до себе і одразу поклала до сумки. Знову вийшла на вулицю, де саме починав падати сніг.
– Осені, немов і не було. – сама до себе прошепотіла Олена.
А у газеті односельці прочитали: “настільки наближеного до людей Відлюдника я іще не стрічала. Це була справжня любов”.
10.10.10р.Б. (Полтава) - 01.08.11р.Б. (23:37) с. Дубчиці