Лист I
10.01.2014
Привіт, Інно!
Наприкінці минулого року мені подарували цікавий календар, де на кожен місяць є окрема картинка з певним висловом. Цю картинку можна обрізати й надсилати листівкою. Не так давно ми з тобою говорили про листування. От я і вирішив бодай спробувати наступні 12 місяців писати тобі листи, опираючись на ці листівки.
«А віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Єв. 11:1)
Вірити комусь, чомусь – це, здавалось би, така зрозуміла та відома річ. Однак, особисто мій життєвий досвід ілюструє суттєво іншу картину реальности. Та й сам можу без вагань сказати, що доволі тяжко вірити. Чому? Бо якось підсвідомо віра сама собою передбачає певну сталість. Ми віримо у те, що нам відоме, часто збагненне. Відтак, часта змінність людей підриває нашу довіру. Звісно, що у цьому також спрацьовує фактор відсутности поблажливости до чужих помилок та брак любови. Подібна життєва позиція перекреслює віру як таку. Все у цьому світі потребує свого доведення ділами. Все ж, говорячи про віру комусь, чомусь, ми самі себе зобов’язуємо співіснувати, співдіяти з кимось. І тут маємо іще один не менш значимий момент – пізнання, розкриття для себе того, що є об’єктом нашої віри. Суспільна мораль заганяє у рамки поневолення, часто вказуючи на продукт, але не розкриваючи його складу. Зовні все видається красивим, значимим, перспективним, ваблячим. Поглинаючись у пануючи систему, людина годується сотнями замінників, барвників, хімікатів, вкрай розчаровуючись вкотре у всьому. В той час, коли доречно було б вивільнитися від подібної згуби, особа елементарно починає наслідувати інших, далі сіючи зерно зневіри, прикрашаючи його золотою оздобою, такою бажаною для багатьох. Людський, але у той же час проблемний фактор у тому, що більшість має потребу у досвіді Фоми Невіруючого. Апостол не йняв віри братам своїм за духом, а лише вимагав речових доказів, чуючи его власного я.
Ніколи не вважав своє дитинство щасливим, про що говорить й чимало осіб з мого оточення. Помилковість батьків, вчителів та оточення роблять кам’яними дитячі серця та спотворюють душі. Я теж мав ризик щодо цього. Попри свою неабияку недосконалість, я все ж знайшов у собі сили, Інно, вірити у бажане та небачене, чим є любов. Важлива ознака любови й тому, що вона не потребує чогось зовні, окрім об’єкту любови. Я вчуся просто любити людей такими, якими вони є, любити їх за присутність у моїм житті. Зовсім не можу сказати, що це легко. За собою відчуваю силу недоліків, огріхів та промахів щодо любови інших. Якщо я відчуваю біль від когось, то просто сподіваюся на покращення, удосконалення цієї людини. Якщо мені чогось бракує у людині, то я вірю у те, що просто іще не побачив, не розгледів того бажаного.
Віра, як основа, фундамент, наріжний камінь – то велика сила усього життя. «По вірі вашій буде дано вам» мовить Ісус.
Віра вчить бачити у найбільшій теміні промінь просвітлення.
Віра вчить дивитися на світ поглядом любови, вбачаючи у цьому підтримку собі.
Віра вчить чекати того часу, коли твою любов сприймуть.
Віра вчить не тужити у час скорботи, а підставити плече допомоги тому, кому ще гірше у цей час.
Віра вчить не забувати людей, бо лише вони надають сенсу нашому життю.
Віра вчить любити, віддаючи свої думки, зусилля, час, здоров’я задля блага інших.
Ти досягла свого юного віку, Інно, лишивши позаду чимало розчарувань, зневіри, але життєвий годинник далі продовжує відбивати свій лік. Маючи таку чудову можливість жити, зичу тобі збагачуватися любов’ю, осягаючи красу та насолоду небаченого, але збагненного серцем, сповненим любови!
27.01.13 р. Б. (рівноапостольної Ніни)
Полтава