I
Від байдужости до книги
(Роздуми у Великий піст)
11.03.2011
У одному зі своїх останніх архієрейських послань Владика Ігор Ісіченко (УАПЦ) написав: “Піст – це шлях спокою і роздумів”. Що, як не тихі приємні розмови слугують спокоєм, а обдумання почутого і сказаного – роздумами. З початком посту, життя ні в якому разі не завершується, не змінюється кардинально у якомусь іншому напрямкові. Але маємо достатньо значимий час – час тренування власного духу. Для всякого тренування потрібна спів дія чогось і чогось. В даній ситуації чи не найкращою співдією маємо діалоги між людьми, а тож спілкування.
Минулої ночі мав довготривалу бесіду зі студенткою першого курсу одного Полтавського технікуму. З поміж усього ми торкнулися теми байдужости, яка розгорнулася довкола її співмешканки по кімнаті у гуртожиткові. Маючи часті напружені конфліктні ситуації, моя співрозмовниця вирішила посісти позицію збайдужілої до співмешканки особи. Проте, радувало її бажання щось таки змінити, але як? Маємо відсутність знань та умінь. Що ж є завадою у плідному спілкуванні між тими, котрих доля звела у певний час, у певному місці, за певних обставин?
Свого часу Аристотель сказав влучні слова: “Діти – це відображення помилок своїх батьків”. Я б сказав, що тими помилками саме є збайдужілі моменти у вихованні та розвиткові нащадків. Байдужість має 2 корені проблемности. Перший з них – обмежена увага, обмаль часу у проводженні з дитиною. Другий – незнання того, що, як і коли правильно подати дитині. Байдужість щодо себе відчувається, але на процес становлення особистости жодним чином не впливає. Тобто, чи байдужі чи небайдужі ми, але дитина однако зростає. Поза тим, присутність байдужости вибудовує ряд комплексів, робить особу дратівливою чи ж то закритою, відлюдкуватою. Вже доросла збайдужіла особина, йдучи вулицею, не помічає того, як дітлахи знущаються над тваринами, підлітки нищать дерева, сваряться між собою продавці на базарі. І лише порою щось збентежить: чи то юна мамочка, яка ніяк не дасть ладу власній дитині; чи безхатьки, які затівають сварку за знайдену пляшку з під пива. В такі моменти знаходимо у собі сміливість взяти ініціативу щось зробити або бодай сказати. Та маємо бездіяльність, розгубленість і найперше страх. Страх перед незнанням. Людина – необізнана, психологічно необізнана у житті. І навіть тоді, коли ми дійсно маємо благородні наміри допомогти, незнання стають неабиякою перешкодою.
Все більше людей каже: “Я не люблю читати, бо це – нудно”. Я погоджуюся з цими словами. Справді, є ряд книг, які достатньо тяжко сприймати пересічній людині. Але все-таки маємо проблему більш глобальних розмірів – відсутність культури читання. Свою книжку, як і свою людину, свою роботу, своє місце, своє хобі – варто шукати. Це достатньо нелегка і клопітка робота. Природно, що може виникнути питання: а для чого взагалі читати? Щоб отримати відповіді на свої питання, щоб жити впевнено та знаючи цей світ. Адже ми часто, власне в силу обмеженої обізнаности ставимо себе, власні погляди та проблеми в центрі всесвіту. Уявляємо, що все довкола нас, а не ми біля чогось. Саме читання розвиває мислення, мовлення (матюкливі люди мало читають), співжиття з іншими людьми. Більше того, читання перешкоджає нам бути байдужими. Якось я вже згадував людей мистецтва та їхню активність у попередніх дописах. То ці люди найперше багато читають, що є стимулом творити, показувати, доносити до народу, не читаючого народу. Творчі люди просто не можуть бути збайдужілими.
Читаймо, навчаймося і виховуймо самих себе наперекір всякій байдужости…
09.03.11